Більше (й фотографії) – тут:

Уроки Крут (аналіз) Сергій Грабовський

Це не є текст-опис історичної події. Це текст-розмірковування. Також тут є допоміжні матеріали – як визначити Вашу власну думку щодо подій під Крутами.

Реальна історія України та українців досі значною мірою залишається Terra Incognita для них самих же, і особливо – історія успіхів українців, зазвичай привласнена тими державами, в межах яких перебувала та чи інша частина українських земель.

Треба було показати, що українці – є

цілком очевидно, що належить віддати шану тим, хто зробив можливим усі ці успіхи дня сьогоднішнього, забезпечив ствердження крок за кроком української нації, саму появу слова «Україна» у світовій політиці – а це сталося завдяки Українській революції.

Кияни, скажімо, не мали змоги цього зробити у недавно минулі часи, ще 25–30 років тому, і дізнавалися про сам факт героїчного бою київської молоді під Крутами переважно з розмов на кухнях, які велися з острахом, щоб не дізнався хтось чужий.

А дехто дізнавався про ті події з книг Юрія Смолича, наче витриманих у комуністичному дусі, але при тому водночас і таких, що хоч трохи привідчиняли завісу офіційної мовчанки над добою Української революції.

Нарешті, щасливці дізнавалися про Крути із привезених з-за кордону спогадів політемігрантів, ясна річ, нелегально.

Тільки тепер Україна в особі її громадянського суспільства та владних інституцій може відкрито, чесно, на загальнонаціональному рівні віддати належну шану усім тим, хто в різні часи боровся за свободу України, і тим, хто став жертвами тоталітарних режимів, незалежно від назв і прапорів останніх. В тому числі героям – і жертвам – Крут.

Комусь здається, що цієї шани занадто багато, але, можливо, її замало? Адже вперше за півтораста років наддніпрянці зі зброєю в руках, готові на смерть, йшли захищати українську незалежність.

Сьогодні, з дистанції років, після всіх драматичних і трагічних подій ХХ століття, це здається самозрозумілим. Проте хтось мусив бути першим і своєю дією довести, що вільна Україна варта того, щоб битися за неї до останньої можливості.

У своїх спогадах один із активних діячів Української революції, поручник царської армії, який став генерал-хорунжим армії УНР, – Юрко Тютюнник, – розповідаючи про солдатський мітинг навесні 1917 року, писав:

Прибуло близько семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори!
Піднеслося не більше трьохсот рук.
Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
Хохли! Піднесіть руки!
Знову піднесла руки добра третина.
Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.

Проте, як показали подальші події, цей «ліс рук» зовсім не автоматично перетворювався на готове до бою військо. І в цьому, поряд із нездарністю політичного проводу, також один із уроків Крут для сьогодення.

Чи враховані помилки 90-літньої давнини?

Видається, що шану загиблим за свободу варто віддавати не тільки і не стільки урочистими церемоніями (хоча і вони мають бути). Головне тут – засвоїти уроки поразок і трагедій минулого. Отож речникам влади варто б було у день пам’яті Героїв Крут – як і в інші дні, пов’язані з трагічними подіями минулого, – передусім говорити про враховані помилки своїх попередників. Враховані бодай у головному.

Що стосується 90-ліття трагедії під Крутами, то, мабуть, варто зазначити декілька таких помилок, урахування яких потребує сьогоднішня Україна.

1. Потрібне створення професійної, добре навченої та озброєної, високої бойовим духом армії. Вона не твориться за один день і за один місяць. Але її розгортання не можна відкладати на безкінечність. Лідери Центральної Ради над усе лякалися «бонапартизму» і тому були проти професійної армії, різні варіанти розбудови якої їм пропонували генерали Скоропадський, Греков, Омелянович-Павленко, Дельвіг.

2. Пошук і віднайдення надійних союзників на геополітичній арені – завдання, яке так і не розв’язала УНР. Вона майже весь час перебувала у ворожому кільці, а якщо і знаходила собі тимчасових союзників, ті дивилися на неї згори донизу. Тепер Україна намагається будувати рівноправні стосунки з усіма сусідами, прагне інтегруватися до ефективних міжнародних систем безпеки, найвигіднішою з яких, очевидно, є НАТО, але чи все для цього робиться належне?

3. Відповідальна, демократична, але водночас і сильна та ефективна влада так і не була створена за часів Української революції. Якщо ефективна – то недемократична, якщо демократична – то не надто дієва. Тим часом, очевидно, суспільству не варто боятися того, що важелі в руках влади мають бути сильними. Сила закону – у цьому словосполученні, зважаючи на досвід тоталітарних часів, в Україні ставлять наголос на слові «закон». Але не треба забувати, що закон діє тільки тоді, коли має відповідні інструменти своєї реалізації. А контролювати владу мають громадянське суспільство і ЗМІ.

4. Національна єдність – це питання, мабуть, одне з найскладніших, але ще на початку Української революції воно стояло зовсім інакше: власне, йшлося про саму визначеність нації, про те, чи існують українці. Тепер ситуація принципово інша: на сьогодні українська нація неодноразово засвідчувала своїми діями факт власного існування. Тепер, власне, йдеться про зміст, яким має бути наповнене слово «українець» на початку ХХІ століття.

5. Професіоналізм влади – це один із уроків минулого, який, схоже, ніяк не можуть засвоїти сучасні українські керівники. Бо хто послав гімназистів і студентів захищати Крути? Військовий міністр, переконаний пацифіст та антимілітарист Микола Порш, водночас геніальний, без перебільшення, організатор українського кооперативного руху, який існував тривалий час після падіння УНР, бо більшовики не мали чим цей рух в економічному житті замінити. Чи не має шанси, хай навіть у певних деталях, історія повторитися після призначення міністром оборони України фахівця з ринкової економіки, але аж ніяк не військовика Юрія Єханурова?

Минуле, яке унормовує майбутнє

Належна шана молодим героям Крут має полягати у створенні таких умов у сьогоднішній Україні, щоб молодь могла вільно реалізувати свою енергію, ентузіазм, патріотизм у своїй країні, на її благо. Звичайно, спілкування зі світом, можливість здобути освіту у найкращих університетах Європи, Америки, країнах СНД – це дуже добрі речі. Набуття досвіду роботи за кордоном, коли це складна, наукомістка праця – теж дуже добре.

Проте реалізація здібностей і навичок молодого покоління повинна передусім проходити в самій Україні. Завдання політиків – докласти зусиль для створення гідних умов для самореалізації української молоді.

А ще можна зауважити, що не може бути такого «плюралізму» в державі, коли на відстані двох кілометрів стоятимуть меморіал Героям Крут (який має будуватися) і пам’ятник Леніну на перетині Хрещатика і бульвару Шевченка.

Адже, як виявляється, в українській столиці мають бути демонтовані всі пам’ятники Леніну, крім одного, – того, що стоїть у центрі міста. Тим часом це пам’ятник тому, хто послав на Київ загони Муравйова, давши їм наказ знищувати всіх, хто опирається більшовицькій агресії.

Це певний символ, причому вельми значущий. А символ такого ґатунку – це не лише спогад про минуле, а й дороговказ у майбутнє.

Ще один авторський текст: Вазелін чи кулемет? 91-й річниці бою під Крутами присвячується, або чому в Києві є вулиця Грушевського, але немає вулиці Петлюри.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ та МУЗИЧНИЙ СУПРОВІД – можна завантажити на пластовому сайті

Сайт про Крути – документи, статті, фото, сучасні заходи

Для тих, хто дочитав. Ви можете скласти і власну думку з теми. Знаєте, як це, зокрема, можна зробити?

В ряді міст України вже кілька років 29-31  січня проходять різні заходи, присвячені пам”яті героям Крут, а Ваші однолітки – старшокласники та студенти з українських патріотичних організацій проводять власні акції: це може бути хода, мітинг, концерт (напередодні знайти інфу про них неважко – просто наберіть в Гуглі, наприклад, “вшанування героїв Крут”). Про цьогорічні заходи 30.01 в Києві і під Крутами – тут.  

Якщо Ви прийдете на такий молодіжних захід (або хоча б прочитаєте відгуки його учасників) – Ви познайомитеся зі своїми однолітками, які переймаються героями Крут не для уроку , а продовжують їх патріотичну справу в сьогоднішніх умовах, коли наші проблеми в чомусь дуже інакші, а в чомусь – ті самі (наприклад, інформаційна інтервенція-бо може бути не менш дієвою, ніж бойова).

Історія вчить до тих пір, поки її уроки не будуть корисно засвоєні…

Християни вважають восьмикутну зірку своїм, християнським символом. Це Віфлеємська зірка (звичай чекання першої зірки у Святвечір). Слід зауважити, що християнська зірка восьмикутна, на відміну від іудейської (шестикутної зірки Давида) і язичеської (п’ятикутної, як символу поклоніння п’яти органам чуття людини). Вісімка – символ восьмого дня (“часу” після часу), символ вічного царювання Месії.

Наступний символ – колядники, як символ пастухів, яким ангели оголосили Радісну Звістку про Народження Ісуса.

Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися до наших днів, є обряд “водіння кози”. Він відбувається на Свято Маланки (Щедрий вечір) та Василя (Старий Новий рік), 13-14 січня. Цими днями ВОДЯТЬ КОЗУ.
В наші дні містерія здійснюється гуртом молоді (раніше це були тільки хлопці), що  ходить по хатах із  восьмикутною зіркою  і з КОЗОЮ.  Роль кози, як правило, виконує малий хлопець, зодягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Нині для багатьох людей сенс цих ритуалів не зовсім зрозумілий. Але ясно, що коза є символом добробуту та родючості:

Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає.
Де коза туп-туп, там жита сім куп,
Де коза рогом, там жито стогом.
Де коза хвостом, там жито кустом!

Ілюстрація – Маска кози (різдвяна атрибутика). Плетіння. Лоза. Автор – Орися (Вронська Руслана)

Одночасно коза – це символ воскресіння предків; алегоричний образ чорта, за його образом і подобою; символ малозначущості, скептицизму і недовіри (порівняйте сучасне значення приказки “водити козу“).

Водночас коза – алегоричний образ. Кажуть: “Кози – то чортові вівці. Та й уся подоба у них, як у чорта: і роги, і борода така, як у чорта. Тільки, бажаючи розгледіти її після створення, чорт хотів схопити її за хвіст, та ненароком відірвав його”. Тому відьма боїться кози, а в стайнях, щоб дідько не мучив коней, тримають цапа або козу. Дику козу чорт прижив із своєю жінкою; тому є приказка: “Тебе десь чорт сплодив на дикій козі”. У Біблії козел також асоціюється з нечистою силою: “І щоб вони вже не різали своїх жертов козлам-демонам, за якими вони блудять” /Левит. 17,7/.

Коза /цап, козел/ - об’єкт глузування і насмішок народу – є символом недовіри, малозначущості, низької ціни, марних надій. Про це красномовно “говорять” прислів’я: “Від козла ні шерсті, ні молока”, “Поставили козла город стерегти”, “Не буде з цапа вовни”, “Послухав цапа – і сам у барани попав”, “На здоров’я козі, що хвіст довгий”, “Коза на базар не хотіла, та повели”.

Однак в Езоповій байці “Вовк і коза” коза – знак розсудливості, розуму й догадливості. Вона не піддається на хитрощі вовка. “Ой, вовче, вовче! Здається мені – клопочешся не так за мій живіт, як за свій!” Подібний символізм знаходимо в казці “Коза і семеро козенят”.

Офірний козел (цап відбувайло) – фразеологізм, що походить з опису староєврейського обряду покладання гріхів усього народу на живого козла. Офірний козел (або “козел відпущення” – русизм) – символ людини, на яку постійно звалюють чужі провини; той, що несе відповідальність за інших.

Різдвяний «павук» з соломи. 

Зроблений із солом”яних трикутників “павук” – це не просто прикраса. Він являє собою своєрідну модель світобудови і вважається гармонізатором простору. Постоявши під павуком, можна  позбутися негативу і отримати позитивну енергію з космосу. Тому що ці трикутнички з’єднуються як сигнали.

 Окрім магічних впливів, павук дійсно виглядає як незвична прикраса — прозора, легка, геометрично досконала фігура, що рухається від найменшого подиху повітря.

Виготовити ж солом’яного «павучка» досить легко самому. Для цього знадобиться 12 соломин однакової довжини, попередньо вимочених в гарячій воді та просушених, — розповідає (і показує!) член Національної спілки народних майстрів України Ірина Білай. — Спочатку за допомогою голки-циганки потрібно одягти на нитку 4 соломини, сформувати квадрат, зафіксувавши край вузлом. Потім, взявши за основу кожне ребро квадратів, зробити 4 трикутники, закріплюючи їх навколо ребра обертами: перший і третій трикутник у бік — до себе, а другий і четвертий — від себе. Наступним кроком буде поетапне з’єднання протилежних трикутників і фіксування їхньої основи. Виходять дві піраміди, з’єднані однією основою.

Саме з таких елементів, малих павучків, складається великий павук, який формується із поетапного поєднання одного, чотирьох, восьми й дванадцяти в одну велику конструкцію.

Родина Шухевичів  належить до старих, заслужених галицьких священичих родів, що на переломі XVIII і протягом XIX ст. відіграли важливу роль в українському відродженні на Галичині.

Прадід Романа – священик Осип Шухевич пішов слідами Маркіяна Шашкевича, бо у церквах виголошував проповіді лише українською мовою. Крім того переклав українською мовою твір німецького письменника і філософа Йоана Готфріда Гердера “Хоробрий воїн”, твір  шотландця Вальтера Скотта “Подорожній”, а також поему Вергілія “Про хліборобство”.

Дід Романа – Володимир був визначним  громадським діячем, етнографом, педагогом і публіцистом, дійсним членом НТШ,  також був дорадником Митрополита і кардинала Сильвестра Сембратовича.

Народився Роман Шухевич 30 червня 1907 року Божого у Львові, того ж року 26 липня він був охрещений в Успенській церкві.

Навчався у народній школі в Кам’янці Струмиловій (тепер Кам’янка Бузька) в 1913-1917 рр. Десятирічного школяра прийняли до львівської гімназії, в якій він у 1925 р. Складає  „іспит зрілості”. Лише після однорічної перерви, через скрутне матеріальне становище й хворобу батька, 14 вересня 1926 року його прийнято на навчання до Львівського Політехнічного Інституту, який Роман Шухевич з успіхом закінчив у 1931 р.

Але освіта в рамках, запропонованих програмою, його не влаштовує, і молодий Роман приділяє багато часу самоосвіті. Він, наприклад, вчиться на відмінно у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка у Львові. Ще навчаючись у гімназії,  стає членом Пласту. З юнацьких років захоплюється спортом, яким продовжував займатися усе своє життя. Також у цей період цікавиться постатями визначних полководців минулого: Олександра Македонського, царя Леоніда, Ганнібала, Цезаря та ін.

Але особливе захоплення викликає в нього історія України, зокрема її  військовий бік.

Окрім всього іншого, треба відзначити, що Роман був глибоко релігійною людиною і практикуючим  християнином.

Незабутнім враженням для юнака  було знайомство в 1921-22 рр. з полковником Євгеном Коновальцем, і хоча говорити з юним Шухевичем на якісь серйозні теми полковник не міг, усе ж треба відзначити, що те знайомство і ті бесіди, які вони вели, не минули для нього надаремне.

У гімназійні роки стає членом УВО. А в 1926 році, коли йому було всього 19 літ, за наказом проводу виконує атентат на польського шкільного куратора Собінського. Робота була проведена настільки “чисто” й акуратно, що польська поліція так ніколи й не взнала дійсних виконавців замаху.

Примушений вимогами конспірації на деякий час “лягти на дно”, не витрачає часу даремно. Студіює військові теоретичні дисципліни, і вже незабаром стає одним із кращих військових спеціалістів серед націоналістичного активу. Свої теоретичні знання доповнює згодом практичною службою в польській армії і навчанням у школі підхорунжих. Але, як “політично підозрілого”, його незабаром звільняють з армії.

Щоб здобути потрібний теоретичний і практичний військовий вишкіл, Шухевич виїжджає за кордон, де бере участь у різних спеціальних військових курсах. Там же доводить до досконалості вміння володіти шаблею і навики  гарматника, набуті в польській армії. Здобуває також диплом пілота безмоторного літака.

У той же час він продовжує підпільну боротьбу. У 1930 р. його призначено на пост Бойового референта КЕ ОУН. І зразу ж він підготовлює і здійснює в один день два успішні  “екси” – напади на поштові „амбулянси” під Бірчою коло Перемишля і під Печеніжиним біля Коломиї. Успішними були й екси в “Банку Людовому” в Бориславі і на пошті в Трускавці, а також ліквідація 24 серпня Я. Букса – поліцейського агента в Трускавці. 29 серпня 1931 р. за розробленим Шухевичем планом було знищено боївкарями Біласом і Данилишиним польського шовініста Тадеуша Голувка.

У самий розпал польської “пацифікації” Галичини ОУН знову відповідає катам зухвалим атентатом на львівського комісара Чеховського. Акція була підготовлена і проведена бездоганно, поліція так ніколи і не вийшла на слід виконавців. Керував атентатом той же Р. Шухевич – “Дзвін”. 22 березня 1932 р. ката Чеховського пристрелив як собаку двадцятирічний бойовик ОУН Юрко Березинський (брат дружини Р. Шухевича).

У цьому ж році через невдалу акцію в Городку Ягелонському польська поліція арештовує Біласа і Данилишина та превентивно затримує Шухевича, але за браком доказів відпускає його.

Також він розробляє в 1933 році план атентату на радянського консула у Львові, який успішно виконує Микола Лемик. Щоправда, Лемик вбиває не консула, а високого сталінського урядовця Майлова, що спричиняє великий міжнародний галас і дає Лемику можливість на суді привернути увагу світової громадськості до голодомору на Східній Україні, який старанно приховує пануюча червона кліка.

Остання участь Шухевича в бойових акціях ОУН у середині 30-х років – це підготовка атентату на міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Пєрацького. А далі – концтабір Береза Картузька.

Підбиваючи підсумок цього етапу життя і боротьби Романа Шухевича, можемо відмітити такі риси його характеру, як висока ідейність, пильність, карність, точний і холодний розрахунок, беззаперечливість і холоднокровність, а також безмежна відданість справі та організації, – риси, які характеризують його як талановитого підпільника.

Після виходу з тюрми через 2,5 роки відпочивав він не довго.

Уже в 1938 році разом з Колодзінським, Косаком і Врецьоною іде до Карпатської України допомагати сформувати збройні сили.

Прибувши в грудні 1938 р. до Хусту, Роман Шухевич займає в штаті Карпатської Січі під прізвищем чотаря Щуки пост офіцера для особливих доручень. Цей пост вимагав, окрім військових знань, політичного чуття, зорієнтованості та дипломатичності. І ці риси його характеру в час Карпатської епопеї проявилися повністю.

Він відбуває поїздки до Праги, Відня, Берліну, нелегальні переходи кордону до Львова, і все з метою роздобути зброю для Карпатської Січі.

У кінці грудня 1938 р. він їде до Львова, щоб зацікавити ділові кола у справі озброєння. Це йому вдається блискуче.

Українські економічні установи Львова виявляють готовність дати кошти на озброєння 5-6 тисяч вояків і надати потрібні старшинські кадри, які будуть перекинені із західноукраїнських земель.

Але, попри героїчну боротьбу Карпатської України, Угорщина врешті окуповує її.

І знову Шухевич вислизає з рук мадярів і через Румунію добирається до Гданська на пост зв’язкового ОУН, де його і застає початок другої світової війни. З розвалом Польщі переїжджає до Кракова, де організовує низку військових курсів для майбутніх офіцерів. В 1939-40 рр. – референт зв’язку, а з весни 1941 – Краєвий провідник західних окраїнних земель (Посяння, Лемківщина). У цей час провід ОУН за посередництвом Р. Ярого домовляється з військовими колами Німеччини про створення двох куренів з українців, що приймають назву ДУН (дружина українських націоналістів). Командиром одного з цих куренів (“Нахтігаль”) стає Р. Шухевич.

Створенням цих куренів ОУН ставила перед собою декілька цілей: вишкіл військових кадрів, майбутній зародок української армії і збройна одиниця, яка забезпечить проголошення незалежності України. Перед німецьким командуванням ОУН ставила наступні вимоги: український відділ політично буде підпорядкований ОУН, не даватиме клятву ні фюреру, ні Німеччині, а основне його завдання – боротьба проти Радянського Союзу і сприяння відновленню незалежності України.

Забігаючи наперед, можна стверджувати, що всі ці цілі були досягнуті.

Після початку війни з Радянським Союзом курінь “Нахтігаль” одним із перших увійшов до Львова. Німець, очевидець тих подій, згадував: “Перед здобуттям Львова курінь відбув польову Службу Божу, після чого бійці куреня засукали рукава, взяли в зуби ножі і з завзяттям кинулися на здобуття міста. Через деякий час усі установи міста були вже ними зайняті.”

А вже 30 червня 1941 р. ОУН проголосила “Акт відновлення Української держави”. Цей Акт привів біснуватого фюрера до оскаженіння. За наказом Гітлера керівництво ОУН було ув’язнено, а курені переформовані в допоміжні поліцейські батальйони. Р. Шухевича було заарештовано, але по дорозі він втікає і переходить у підпілля.

Весною 1943 р. ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН призначає Шухевича – “Тура” на пост Голови Бюро Проводу ОУН. Восени цього року він обіймає пост Головного Командира УПА і бере собі псевдо “Тарас Чупринка”. А в липні 1944 р. Перший Великий Збір УГВР обирає Шухевича – “Лозовського” Головою генерального секретаріату УГВР.

Добре знаючи з історії згубні наслідки отаманщини, перше, що він робить на посаді Командира УПА, – це об’єднує, а, де це неможливо, ліквідовує розрізнені партизанські загони і вводить чітку організаційну структуру УПА. Він ділить її на УПА-Захід, УПА-Північ, УПА-Південь та УПА-Схід, своєю чергою розділивши їх на військові округи (ВО), а ті – на тактичні відтинки (ТВ). Враховуючи, що до УПА вступає дуже багато політично невироблених людей, вводить інститут політвиховників, а для духовної опіки бійців просить Церкву про виділення капеланів. За його наказом створюється УЧХ, котрий опікується пораненими бійцями. На мережу ОУН покладається завдання по забезпеченню УПА продовольством, амуніцією, ліками, підпільною літературою, розвідкою, створенням кур’єрської служби і т.п. Значну увагу приділяє створенню СБ, котра відіграла величезну роль у боротьбі проти ворожої агентури.

І все це – в умовах повної відсутності допомоги з будь-якого боку, опираючись виключно на власні сили народу.

Із полонених та втікачів створюються іноземні підрозділи при УПА: казахи, вірмени, грузини, узбеки, чеченці і багато інших. Крім того, при відділах УПА було чимало євреїв і таких іноземців, як французи, італійці, німці, фламандці, валони і т.п.

Боротьба УПА стала дійсно всенародною, бо в її лавах воювали українці з усієї України та з-поза її меж. Підпільні друкарні, що забезпечували УПА друкованою продукцією, розташовувалися і в Одесі, і в Донецьку, і в інших містах України.

У цій праці і боротьбі повністю розкрився талант Шухевича як здібного військовика, політика, організатора та дипломата. Бо делегації УПА вели переговори з Румунським генштабом, зі Словацьким корпусом, із польською Армією Крайовою, із мадярами…

Щоб поєднати зусилля поневолених Москвою народів, за ініціативою Шухевича на Волині скликається Конференція поневолених народів.

Ця діяльність УПА настільки стала поперек горла німцям, що на боротьбу проти неї Рейх відправив найкращого спеціаліста із протипартизанської війни генерала фон Дем Баха-Залевскі. Але цей “спеціаліст” ледве ноги виніс із Волині.

У травні 1943 р. на шляху Ковель-Берестя Литовське, потрапивши в засідку, влаштовану УПА, гине группенфюрер і шеф СА Віктор Люце.

20 березня 1944 р. на трасі Ковель-Рівне відділ УПА атакував колону штабних більшовицьких машин, у результаті чого загинув командувач І Українського Фронту генерал Ватутін.

У Західній Україні існували цілі райони, куди німці боялися навіть носа сунути. А роздутий більшовицькою пропагандою ледь не до сталінградських масштабів рейд Ковпака у Карпати відбувся тільки тому, що той ініціював переговори з командуванням УПА про його пропуск по контрольованій повстанцями території, і ті їм це дозволили.

Та ось німці панічно відкочуються на Захід, підходить більшовицький фронт. Вступати в бої з фронтовими частинами не входить у плани командування УПА, але їх треба перевести за лінію фронту без великих втрат. І генерал Чупринка блискуче виконує і це завдання.

Настають нові умови боротьби, і він моментально перебудовує роботи, подрібнює великі військові відділи і знову завдає втрат окупанту, знищуючи радянські установи, каральні органи і т.п.

У цей же час 1946-47 рр. починаються пропагандивні рейди УПА в Білорусь, Прибалтику, Чехію, Румунію, Словаччину, а також рейди відділів УПА на Захід, щоби продемонструвати перед Заходом боротьбу України. Деякі відділи УПА переходять у Хорватію і разом з “усташами” ведуть боротьбу проти режиму Тіто.

Діє підпільна радіостанція, котра пропагує ідеї УПА і закликає народи СРСР до повстання.

1946 року від рук підвідділу УПА “Месники” гине шеф МГБ генерал-полковник Москаленко разом із своїм штабом. А 28 березня 1947 р. у бою з відділом УПА командира “Хріна” гине заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчєвський-Вальтер, відповідальний за втілення в життя акції “Вісла”.

Треба сказати, що Роман Шухевич готував замах і на рудого кровопивцю Сталіна, але трагічна випадковість не дала можливості дівчині-боївкарю пристрелити шолудивого пса на трибуні мавзолею під час першотравневої демонстрації.

Отже, можемо ствердити, що під керівництвом такої непересічної людини, як Романа Шухевича, боротьба набрала таких обертів, що в ЦК КП(б)У розглядалася можливість переговорів Першого секретаря КП(б)У з Р. Шухевичем, і тільки заборона Сталіна відвернула зустріч номінального керівника України з реальним.

З тих років у лексикон окупантів назавжди увійшли притаманно українські слова: боївка, схрон, атентат – котрі і зараз ми можемо почути з вуст російських високопосадовців на доповідях про стан справ на Північному Кавказі.

Тактика УПА викладається а Академії Генштабу США у Вест Пойнті. Її широко застосовували Че Гевара, моджахеди в Афганістані. А слова де Голля „Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт не топтав би французьку землю” говорять самі за себе.

Ну, а деякі факти тієї боротьби викликають подив і захоплення до сьогодні. Це приклад зберігання архіву ОУН-УПА в бібліотеці у Ленінграді. Або лікування Р. Шухевича в Одесі, в санаторії МГБ, по підроблених документах, у той час, коли найкращі чекістські пси шукали його під кожним кущем у Галичині.

Загинув Шухевич 5 березня 1950 р. під час бою в селищі Білогорща біля Львова. Загинув, як воїн національно-визвольної революції, зі зброєю в руках, прихопивши на той світ декількох ворогів. Він міг піти на Захід, і ніхто б його не осудив, але він вийшов з народу, був із цим народом у тяжкі часи, захищав народ, вів народ і загинув за народ.

Його до цих пір не оцінило гідно наше суспільство, зате його оцінили вороги, приховуючи навіть його могилу.

Крім різноманітної великодньої випічки, в старому Києві робили сирні паски. В нашому роді зберігся рецепт сирної паски «княжої» (інші її назви: «князівка», «князівна», «Либідь», «підперезана»). З вишуканим, ніжним смаком, ця паска й раніше робилася порівняно швидко, а з сучасними продуктами – взагалі за півгодини . Справа в тому, що цей оригінальний старокиївський рецепт не потребує ані варки, ані відтискання сиру.

Список необхідних інгредієнтів:

1. сиркова маса з курагою або родзинками (раніше брали білий сир середньої жирності), з розрахунку 100 г на середню порцію;

2. приблизно така ж кількість крихкого здобного печива, можна шоколадного, з ваніллю (раніше додавали тертий шоколад);

3. йогурт в пакеті або коробочці, бажано – апельсиновий, який вносить до солодкого необхідну легку кислинку (раніше сметану збивали з цукром і цедрою), додавати за потребою належної консистенції, про яку пізніше;

4. родзинки, цукати, горішки, мармеладки, шматочки фруктів (зараз рекомендую дольки мандаринок, порізані банани) – за бажанням (раніше використовували горіхи, родзинки, курагу, цукати з варення).

Приготування:

покришене руками в миску печиво розтирається з сирковою масою, з додаванням йогурту (а також горішків, родзинок і т.д) до утворення щільного, але м’якого «тіста», яке не має, однак, розповзатися.

Його формують або в спеціальній формі (зараз можна використовувати форми середньої висоти для випічки-запіканок), попередньо облитій в середині холодною водою, та викладають на невелику пласку тарілку, або – вручну.

Оформлення: є два основних варіанти (перший зручніший, коли нести освячувати).

1. В першому варіанті – харчову цупку прозору або кольорову плівку (можна і фольгу) обгортають з боків циліндриком (раніше використовували розмальований пергаментний папір), так, щоб її краї, підрізані у вигляді зубців корони, трохи вивищувалися над верхом паски.

Обгорнуту паску «підперезують» – звідси й одна зі старих її назв – підв’язують, роблячи їй легку, ледь помітну «талію» стрічками та мереживом, переплетеними з віночком квітів та «щасним» намистом.

В другому варіанті – боки паски обережно посипають крошками печива, або «викатують» її в них.

2. Далі – однаково для обох варіантів: верх паски покривають йогуртом (тут вже потрібен тільки з коробочки, тобто дуже густий), прикрашають родзинками-горішками-цукатами-дольками фруктів (екзотично виглядають кружечки ківі, апельсинові та лимонні дольки), посипають пасхальною кольоровою посипкою (перед освяченням встромляють посередині свічку з маленьким серветковим «комірцем», яку запалюють).

Готують цю паску останньою з усіх великодніх страв (бо довго не стоїть), на ніч її потрібно поставити на холод (прямо на тарілочці опустити в каструлю, накрити кришкою, щоб не завітрювалася). Правда, вона рідко коли залишається до понеділка, бо така ж смакота . Різали її товстою шовковою ниткою або просто відділяли великими ложками.

Княжа паска готується з сюрпризами – в неї кладуть маленькі символічні подаруночки (фігурки, монетки, каблучки, тощо), щоб вистачило на всіх, їх гуртом роздивляються та весело коментують.

Щодо підперезання: “щасне” намисто (яким користувалися для запитання дівочої долі) поколіннями передавали від матері до доньки. Оскільки воно, таким чином, багаторазово святилося разом з паскою, то вважалося особливо цінним, таким, що притягає щасливу долю.

У старому Києві такі намиста виготовлювалися за такими ж старовинними технологіями: були це керамічні намистини, покриті різнокольоровою, часто напівпрозорою глазур’ю.

Досі в Києві бува продаються, виготовлені за прадідівськими взірцями, спеціальні великодні кошики для пасок та інших смаколиків: їх верхні частини виготовлялися нещільними візерунками, з використанням фарбованої лози, в яку вплітали квіти, стрічки, мереживо – обов’язково з вербовими гілками, освяченими у вербну неділю, а накривали їх білими мережаними рушниками з вишитими золотими шовковими хрестиками.

Серед всіх інших великодніх страв княжа паска, мабуть, є одним з найдоступніших рецептів для спільної з дітьми (навіть маленькими) творчості, під час якої – особливо підходящий настрій розповісти про традиції та звичаї, й, можливо, разом започатковувати свої.

Тут підбірка про 9 березня 2001 року, коли в День народження Тараса відбулися кульмінаційні події акції “Україна без Кучми”. Саме під пам”ятником Кобзареві в Києві справжні його нащадки боролися за виконання його Заповіту.

Ось відео про те, як зовсім нещодавно шанувальники Тараса (а серед них і зовсім юні, Ваші однолітки) захищають його пам”ять від рейдерів

Про ці події, про те, як варто втілювати те, що нам заповідав Кобзар, пише Олесь Шевченко “Перші дзвони нової революції”.

Ви хочете жити у власному Домі, право на яке виборював Тарас Шевченко, чи тулитися у гуртожитку його імені? Про це – тут

За церковною легендою, християнський священик Валентин жив у римському місті Терні за часів імператора Клавдія II Готського. Є відомості, що, поруч з основним покликанням, Валентин займався природничими науками та медициною. Войовничий імператор Клавдій нібито вважав, що сім’я заважає солдатам воювати за імперію і видав закон, яким забороняв воїнам одружуватися. Валентин, незважаючи на цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це наприкінці 269 р. його заарештували, перевезли до Риму й ув’язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик оздоровив її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого 273 р.

За популярним переспівом легенди про святого, Валентин був християнським проповідником, якого посадили у Римську в’язницю за віру і невдовзі засудили на страту. Сидячи під вартою, Валентин закохався у сліпу дівчину, дочку в’язничного наглядача. Завдяки своїм медичним знанням зцілив дівчину від сліпоти. За іншою версією, сліпа дочка тюремника сама закохалася у Валентина. Той як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (ніч проти 14 лютого) прислав їй зворушливий лист, який підписав «Твій Валентин».

Святий Валентин, відтак, вважається покровителем всіх закоханий. Але також він є заступником хворих на епілепсію, так звану «чорну хворобу».

Мощі святого Валентина зберігаються в Україні, на Львівщині (м. Самбір) в храмі Різдва Пресвятої Богородиці (УГКЦ) з 13 травня 1779 р. Про це записано в книзі «Княжий город Самбір», яку опрацював Франс Арабіяса, що був парохом і деканом Самбірським на початку 20 ст. Ці мощі викопані на кладовищі святої Прісцили в Римі, де святий був священиком і близько 270 р. загинув мученицькою смертю. У Римі в архівах Папського інституту є запис про те, що священномученик Валентин є покровителем Перемишльсько-Самбірської Єпархії. Грамоти з печатями, які були передані сюди разом з мощами, були знищені в часи ліквідації церкви.

Один раз на рік, 14 лютого, саркофаг з мощами святого Валентина переносять з бічного престолу церкви Пресвятої Богородиці на центральний тетрапод до почитання. В цей час усі охочі можуть прикластися, доторкнутися до реліквії, попросити допомоги чи заступництва. Через скляну труну видно череп, декілька кісток та капсулу з рідиною (очевидно, мощі мироточили і миро зібрали в капсулу).

В католицьких церквах до святого Валентина моляться закохані, які просять допровадити їх до вінця, зберегти кохання, моляться подружжя, особливо – в День спомина святого 14 лютого. В різні часи ставлення цієї Церкви до Валентинова дня було різним; нині, поруч із засудженням комерційної експлуатації св. Валентина та розгнузданих світський Валентинових відзначань, одружені вірні заохочуються відновлювати 14 лютого свої шлюбні обіцянки, а неодружені закохані – просити святого допомоги увінчати кохання шлюбом.

тут зберігаються мощі святого Валентина. Розповідь священика храму на Львівщині.

День святого Валентина: яким буде це свято – залежить від нас!

СЦЕНАРІЙ ВИСТАВИ «СВЯТИЙ ВАЛЕНТИН»

За мотивами старокиївської легенди

Персонажі: св.Валентин (у монашому вбранні, білому плащі, з німбом), св.Ольга (у княжому вбранні, білому плащі, німбі), кияни – Володимир з приятелями, Ольга з приятельками (у середньовічному міському вбранні), Ангели, Бісики, Історія (різнокольоровий плащ, білий шарф, на грудях годинник, тримає сумку з літописними сувоями). В останній дії у всіх на грудях – червоні серця.

Дія І.

Виходить Історія (зупиняється на сцені збоку), звертається до глядачів:

“Сьогодні день св.Валентина, якого вшановували й ваші пращури, кияни, поряд з іншими європейськими народами. Я нагадаю вам, як починалася в Києві ця традиція. Пам’ять про неї збереглася в старовинних київських родинах. Я, Історія, дарую вам київську легенду про св.Валентина.” Розгортає літопис.

Дія ІІ.

Вилітають (вибігають) ангелики, бавляться, водять хороводи, серед них виходить св.Ольга і говорить: “Незабаром весна. Як то зустрічатимуть її в моєму рідному краї? Чи гарно господарюють, прибирають свої оселі, чи прикрашають свої душі Богом благословенною любов’ю?”

Ангелики відлітають (відбігають убік).

Св.Ольга: “Але де ж поділися янголята?”

Ангели повертаються, супроводжуючи святого.

Св.Ольга: “Вітання св.Валентинові, твоя допомога дуже потрібна скрізь, де живе люд Божий! Ходімо, подивимося, на землю мого кохання”. Відходять разом з янголятами.

Дія ІІІ.

Входять дівчата-киянки Ольга та її приятельки, розмовляють, не помічаючи, що до них наближаються і стають на деякій відстані св.Ольга і св.Валентин в оточенні ангеликів:

Перша приятелька: “Вже скоро прилетить на наші пагорби весняний вітер. Милі сестри, що то він нам принесе?”

Друга приятелька: “Кому – нові квіти на вінки у почет, а кому – то й новий клопіт. Тобі – що, Ольго?”

Ольга: “Смійтеся, смійтеся, а я цією весною заручуся з моїм коханим”.

Перша приятелька: “За вовка промовка, а він… Он іде твій Володимир, та ще й з приятелями. Давайте сховаємося та послухаємо, чим вони думають весну починати!” Дівчата ховаються.

Дія ІV.

Входять хлопці-кияни Володимир та його приятелі, розмовляють:

Перший приятель: “Як просохнуть навесні шляхи, поїду вчитися в університет, як ти вчився, друже Володимире.”

Другий приятель: “А мене батько пошле у нашу купецьку колонію в Любеку”

Володимир: “А я хотів би попроситися перекладачем в посольську місію, та ось тільки…”

Дія V.

Виходить Ольга: “Як? Ти поїдеш, а що ж буде з нашого кохання?” Приятелі відходять трохи в бік. Володимир: “Добридень, моя зіронько!” Намагається взяти її за руку, Ольга відхиляється.

Володимир: “А ми повінчаємося й поїдемо разом, побачимо стільки цікавого!”

Ольга: “То це ти мені таке кажеш при випадку, на дорозі, мене не спитавши, сватання не справивши? Чи ти забув, що я одна донька, а мати моя хвора, як же я можу кудись заїхати далеко та надовго?”

Виходить перша приятелька, підходить перший приятель, (за ними – ангели) і кажуть: “Якщо любитесь, то домовитесь”. Підходить другий приятель: “А як ні, то поїдемо, Володимире, зі мною, в купецькій ватазі потрібен гарний перекладач!” Виходить друга приятелька: “Ольго, якщо любить, то пожаліє, не присилує на чужину, а як ні – то кращого знайдеш!” Бісики, що вибігли за другими приятелем і приятелькою, радіють, Св.Валентин і св.Ольга засмучуються, ангелики закривають вушка руками. Володимир і Ольга: “Бувайте здорові з вашими порадами, без вас дамо собі раду.” Приятелі і приятельки розходяться в різні боки сцени. Ангели й бісики борюкаються.

Дія VІ.

Володимир і Ольга підходять одне до одного. Володимир: “Але чому ти не хочеш послухати?”

Ольга: “Але чому ти не хочеш зрозуміти?” Повертаються спинами одне до одного, хоч ще й не розходяться.

Ольга: “О, небесна моя хрещена, св.Ольга, невже не судилося нам кохання?” Підходить св.Ольга й каже: “Дорога моя доню, любі мої діти! Справжня любов – не сліпа безтямна пристрасть, а сила добра і творча, яка і жертви, і радість дарує навзаєм. Багато чому вам ще треба навчитися, щоб ваша молоденька любов розквітла в повноті та плідності. Моє земне кохання було надто коротким, лише тепер вповні пізнала я Божу любов безмежну. Але моліться, нині всі закохані мають небесного покровителя – св.Валентина, який є досвідчений і щедрий для них на пораду й допомогу.”

Дія VІІ.

Володимир і Ольга стають на коліна і моляться до св.Валентина: “О, св.Валентин, добродій закоханих, допоможи нам виблагати в Бога розуму, сили й лагідності для справжнього кохання! Св.Валентин, порадь, як нам бути, що вчинити, щоб бути разом в любові?” Ангели тріумфують, бісики тікають.

Підходить св.Валентин: “Хай Божа любов буде з вами, милі мої діти! Багатьох закоханих я розрадив в житті земному, й маю щастя робити це й далі з небесного свого притулку. Але мої чуда діють для тих, хто прислухається до Божої заповіді любити ближнього як самого себе, для тих, що здатні зробити спільний вибір. За щиру молитву в такому достойному намірі відкрию вам, що дуже скоро прибуде до вашого міста нунцій нашого Святішого Отця, щоб допомогти розбудувати в Києві домініканську школу, і там ти зможеш, Володимире, якщо постараєшся, знайти цікаву, корисну, боговгодну працю.”

Володимир підноситься до нього в захопленні: “Сердечно дякую, святий отче, це ще краще того, на що я сподівався! О, може, там вдасться здійснити й переклади кращих богословських і філософських лекцій зробити, які я записував був в університеті!”

Ольга: “А я згуртую дівчат у сестринство, щоб опікуватися майбутніми школяриками, та й самим вчитися Божому слову! Від душі Вам подяка, св.Валентине!” Разом Ольга і Володимир: “Тепер, Бог дасть, все інше ми знайдемо й подолаємо самі!”

Св.Валентин: “Дай, Боже, щоб це так і було! Шануйтеся, будьте терплячими, підтримуйте одне одного, і хай ваше кохання примножується вам на радість, вашим ближнім на добро і Богу на славу! Благословляю вас на союз любові. ” Приятелі і приятельки теж просять і отримують благословення св.Валентина, ангели радісно кружляють навколо них.

Дія VІІІ.

Всі персонажі сходяться разом, святі й молоді кияни засвічують свічки у червоних чохликах, вирізаних як сердечки, ангелики беруть повітряні кулькі – червоні серця. Перші стають в ряд на сцені, перед ними стають в ряд янгелята. Св.Валентин зачитує про любов з Біблії, говорить: “Будьте здатні на кохання, це найбільш боговгодна чеснота!” Св.Ольга: “Бережіть кохання, це найбільший Господній дар!” Володимир: “Це найбільша творча сила!” Ольга: “Це серце нашої віри!” Приятелі і приятельки: “У відповідальній Любові дозріває людина! Сердечною Любов”ю будується родина! Братньою Любов”ю міцніє держава! Богонатхненною Любов”ю плекається мир Господень! З Любові народжуються добрі ідеї, великі справи!” Ангелики: “І діти, з любові народжуються щасливі діти!” Всі персонажі: “Бажаємо всім любові!”

Звучить музика. Історія говорить: “Ось так дізналися кияни про св.Валентина, який став опікуном закоханих й вашого чудового міста. Нині, слава Богу, традиція вшанування св.Валентина відроджується в Києві, про нього дізнаються по всій Україні. Дивіться, на моєму вбранні завжди є білий сувій. Це – чиста сторінка, яку пишете всі ви сьогодні. Від вас залежить, які духовні традиції ви розвиватимете нині, чи розквітне писана вами сторінка історії червоними трояндами кохання, ніжними леліями надії та палкими квітами віри.”

Всі співають: “Всепереможний і вічний закон, Боже, любов твоя!”

МОЖНА ТАКОЖ ВКЛЮЧИТИ ОБМІН САМОРОБНИМИ “ВАЛЕНТИНКАМИ”, ВИБОРИ ВАЛЕНТИНІВ І ВАЛЕНТИН.

Вірш “Ще не вмерла Україна” було написано восени 1862 року і твір миттєво здобув популярність серед українських патріотів. За “вредное влияние на умы простолюдинов” царська жандармерія вислала Чубинського в Архангельську губернію на проживання під поліційним наглядом.

27 січня 1839 року на Київщині народився Павло Платонович Чубинський – автор слів Гімну України, етнограф, фольклорист.

Вірш “Ще не вмерла Україна” було написано восени 1862 року і твір миттєво здобув популярність серед українських патріотів. За “вредное влияние на умы простолюдинов” царська жандармерія вислала Чубинського в Архангельську губернію на проживання під поліційним наглядом.

У 1863 році вірш було опубліковано в львівському журналі “Мета”. Скоро вірш помітив отець Михайло Вербицький – релігійний діяч і відомий композитор тих часів. Саме він поклав вірша Чубинського на музику і у 1917 році “Ще не вмерла Україна” стала державним гімном. Саме в такому вигляді він відомий українським патріотам сьогодні:

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Тоді гімн не було затверджено на рівні законодавства. Комуністична влада взагалі відкинула вірш Чубинського як ідеологічно “неправильний”.

Вже у 1992 році твір Чубинського став українським державним гімном України. Але молода українська держава залишалася під владою колишніх совєтських бюрократів. Це відбилося і на долі гімну – у 2003 році гімн України було скорочено до першого куплету і приспіву.

Нинішній “обірваний” гімн, фактично, нав’язаний нам постколоніальною адміністрацією. Цензори вирвали з гімну лицарський дух української Нації, звівши його до наївного хуторянства.

Відома давня східна мудрість: великі справи слід починати з виправлення імен. Державний Гімн – таке саме ім’я України, як Герб і Прапор. Тому відновлення Гімну України є одним із першочергових завдань на шляху розбудови Нації.

Іван Григорович Григорович-Барський народився 1713 року (день і місяць народження невідомі) в Києві в сім’ї дрібного крамаря. Його рідний брат – відомий український мандрівник і письменник Василь Григорович-Барський. Іван Григорович мистецтву навчався в Києво-Могилянській академії. Багато років жив і творив у Києві.У першій половині XVIII сторіччя в мурованому будівництві Придніпров’я наступають значні зміни. Зростає питома вага цивільних споруд – палаців, учбових та адміністративних будинків, в композиції яких проступають нові риси – симетрія, розвинуті фронтони, ордерна система.

Засвоюючи художні прийоми західноєвропейської архітектури, майстри Придніпров’я переосмислювали їх відповідно до своїх культурно-історичних традицій і національних особливостей. В Україні, як і в усій Східній Європі, стильові особливості італійської архітектури стали відчутними насамперед у деталях або орнаментах і лише на початку XVIII ст. композиційні принципи бароко почали виявлятися і в загальній структурі будов. Але поряд з динамічністю, архітектурі України цього часу властиві раціоналістична ясність стилю Ренесансу, а також і свої специфічні художні особливості та прийоми, цілком самобутні за своїм походженням, можливо запозичені з дерев’яної архітектури.

Володимир Мономах (1053-1125) – онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й походить його прізвисько.“Поміж давніми князями дотатарського періоду після Ярослава ніхто не залишив по собі такої гучної слави, як Володимир Мономах, князь діяльний, сильний волею, князь, який вирізнявся здоровим глуздом посеред своєї братії, князів руських”, – писав М.Костомаров в 1873 році.

Володимир Мономах (1053-1125) – онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, звідки й походить його прізвисько.

Володимир Мономах народився 1053 року, здобув добру освіту, дитячі роки провів у прикордонному Переяславі, де княжив його батько після смерті Ярослава. В той час точилися війни з торками (тюркськими племенами) і розпочалися напади половців. Переяслав найбільше зазнавав набіги кочовників.

Княжич з юних літ брав участь у битвах та походах на степовиків. Уже в п’ятнадцять років він бився у складі руського війська з половцями на Альті (1068 р.), а з 1078 року, коли його батько почав князювати у Києві, отримав Чернігівське князівство і Смоленську землю. Володимиру доводилося допомагати батькові в його боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами, він брав участь у походах проти половців, допомагав полякам у війні з чехами, виконував дипломатичні доручення князя Всеволода Ярославовича.

Після смерті батька Володимир Мономах повернувся до Переяслава. Впродовж 1094-1096 рр. він зі своєю дружиною витіснив половців за межі Русі, а 1103, 1107, 1109 та 1111 рр. організував і здійснив переможні походи об’єднаних військ руських князів проти половців. Руські війська доходили аж до Азовського моря і так залякали степовиків, що ті відкочували у степи Південного Уралу.

1097 року Володимир ініціював Любецький з’їзд князів, який запровадив вотчинний спадковий принцип володіння землями і князівствами: “Хай кожен тримає отчину свою і не зазіхає на землі один одного”. Святополк, великий князь київський, та князі переяславський Володимир Мономах, смоленський Давид Святославич, чернігівський Олег Святославич, володимир-волинський Давид Ігорович, теребовельський Василько Ростиславич домовилися припинити міжусобиці, проте князі порушували любецькі домовленості.

Новими спробами Володимира Мономаха та його однодумців примирити князів були наступні з’їзди: Витичівський (1100 року, у селі Витичів поблизу Вишгорода) та Долобський (1103 року, поблизу Долобського озера під Києвом). На Долобському з’їзді Володимир Мономах завдяки пристрасній промові схилив князів до об’єднання і виступу, що принесло руським військам велику перемогу над половцями.

1113 року, після смерті київського князя Святополка Ізяславича, у Київській землі спалахує повстання міщан та селян, незадоволених свавіллям бояр та лихварів. Київська верхівка запрошує Володимира стати князем у Києві і придушити повстання. Володимир, проголошений великим князем київським, розправляється з повсталими, але йде на деякі поступки, зокрема, приймає закон, згідно з яким зменшувалися рези (відсотки) за позички на 25%, скасовувалося холопство за борги. Ці нововведення увійшли до складу розширеної редакції прийнятої раніше Ярославом Мудрим “Руської правди” і відомі як Статут Володимира Мономаха.

За час свого владарювання на київському великокнязівському престолі Володимир Мономах утвердив централізовану монархічну владу по всій давньоруській землі і на деякий час зупинив процес роздроблення Київської держави. Йому не підкорилися тільки Галицька, Чернігівсько-Сіверська землі, що належали відповідно Ростиславичам і Святополковичам, та Полоцьк, де правили Всеславичі. Володимир Мономах мав також своїх посадників в містах по Дунаю.

Доба Володимира Мономаха була часом розквіту культури в Русі. У Києві та в інших містах один за одним виростали кам’яні храми, оздоблені настінним живописом та мусією. Зокрема, в той час було збудовано і прикрашено Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі у Києві, а також чудову церкву на річці Альті, на місці загибелі князя Бориса.

З ініціативи князя видубицький ігумен Сильвестр уклав на основі писань Нестора, літописця Печерського монастиря, та інших літопиних текстів знамениту пам’ятку давньоруської літератури – “Повість минулих літ”.

А сам князь написав близько 1117 року “Повчання” своїм дітям, яке вміщено в Лаврентіївський літопис. Подаючи ряд цікавих фактів з життя самого князя, “Повчання” містить сформовані на основі християнської моралі та кодексів честі життєві правила та закони співжиття тогочасного суспільства, закликає князів утриматися від усобиць і чвар заради цілісності держави. Мономах врозумляє своїх наступників бути гідними людьми, виконувати заповіти старших, любити рідну землю. “А над усе не забувайте убогих… і не давайте сильним погубити людину… Також бідного смерда і вбогу вдовицю… Більше всього шануйте гостя, звідки б він не прийшов: чи посол, чи знатний, чи простий, всіх пригощайте… Цим прославиться людина по всіх землях”.

Володимир Мономах зміцнив міжнародні позиції Русі. У “Слові про загибель Руської землі”, літературній пам’ятці XIII століття, що славить її блискуче минуле, Мономаха названо одним з найвідоміших князів, з яким шукали дружби правителі багатьох країн світу, зокрема й візантійський імператор. Дочка Мономахова Марія була одружена з Леоном Діогеновичем з імператорського дому Романа IV Діогена. Сам Володимир був одружений з дочкою англійського короля Гаральда. Народжений від цього шлюбу син Мстислав одружився зі шведською принцесою Христиною, дочкою шведського короля Стейкельса. А візантійський імператор Іоанн II у 1120 році взяв собі за дружину онуку Мономаха, дочку його сина Мстислава.

Помер Володимир Мономах 1125 року поблизу Переяслава на 73-му році життя. Поховано його у Києві, в соборі святої Софії. Того ж року кияни обрали князем старшого сина Володимирового – Мстислава, якому деякий час вдалося утримати в злагоді руські землі й зберігти владу над князями. Але по його смерті 1132 року настав кінець тієї історичної доби, яка знаменувала собою період єдності руських земель під владою Києва як центру могутньої держави. За ним почався період політичної і територіальної роздробленості й занепаду, який довершила монголо-татарська навала.

Український Ренесанс початку XX сторіччя, який почав було відроджувати справжнє українство майже в усьому, отримавши значний резонанс і активну підтримку в середовищі суспільства, грубо й цинічно знищила большевицько-імперська диктатура, кинувши за ґрати сотні кращих представників – патріотів України, що відстоювали національну гідність українського народу, а згодом і знищивши їх фізично. Серед них був і Павло Филипович – чудовий учений, поет-неокласик, перекладач і критик.Павло Петрович Филипович народився 2 вересня 1891 року в селі Кайтанівці, Звенигородського повіту в сім’ї священика. Навчався в Колегії Павла Галагана разом зі своїми друзями й майбутніми поетами Михайлом Драй-Хмарою та Володимиром Отроковським, в одній з найкращих тоді українських шкіл. Після закінчення Колегії навчається в Київському університеті спочатку на правничому факультеті, а вже через рік переходить на історико-філологічний, де вивчає слов’яно-російську філологію.

Розпочинав писати вірші російською мовою. Вже своїми першими поетичними творами привернув увагу критиків, друкуючись з 1910 року в російських журналах “Вестник Европы”, “Заветы”, “Жатва”, в київському ілюстрованому виданні “Куранты” під псевдонімом Павел Зорев. У 1915 р. закінчив повний курс університетських наук. Як професорський стипендіат підготував наукову працю про творчість російського поета Євгена Баратинського, яка була надрукована в тому ж 1915 р.

Згодом працював приват-доцентом у Київському університеті, а після реорганізації університетів новою большевицькою владою в 1920 р. – професором Київського інституту народної освіти. В цьому інституті також викладав український вчений та поет Микола Зеров, з яким П.Филипович познайомився, і те знайомство переросло незабаром у міцну дружбу. Вони тривалий час разом вели спецсемінар для студентів з історії української літератури.

За ці роки він друкує багато літературознавчих студій, редагує збірники “Шевченко і його доба”, пише вступні статті до видань творів Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся та Ольги Кобилянської. З 1919 року з’являються перші вірші, написані українською мовою, що виходять у журналі “Музагет”. За життя поета вийшли лише дві книжки поезій “Земля і вітер” (1922) та “Простір” (1925). У 1929 році видавництво “Культура” видало збірку літературознавчих студій Филиповича, присвячених творчості Івана Франка, Лесі Українки та Ольги Кобилянської. На жаль, це – єдина збірка, що вийшла за життя поета. Доля великої рукописної літературної спадщини поета досі невідома.

П.Филипович часто декламує свої вірші на творчих вечорах, обстоює разом з М.Зеровим, М.Драй-Хмарою та М.Могилянським орієнтацію неокласиків на систематичне і творче засвоєння культури минулих епох. У той же час він критикує символізм – модну течію початку XX ст., яка, на думку поета, одводить “поезію від реального буття”, позбавляє “її земних фарб і прикмет, без яких вона не може жити, бо абстрактність для поезії – смерть”. Але не відкидаючи повністю, він намагався поетику ситмволізму споріднити з новою поезією пролетарської літератури. Павло Филипович – чудовий сонетяр і разом з тим “поет-мислитель”, як оцінювали його сучасники. Йому притаманна глибинна філософська лірика. Вони були “гроном п’ятірним нездоланих співців” – так називав М.Драй-Хмара групу українських “неокласиків” – М.Рильського, М.Зерова, П.Филиповича, Освальда Бургардта і самого себе. П.Филипович придавав велику увагу любовній ліриці, створивши найкращі її зразки в українській поезії минулого сторіччя.

Поет багато перекладав переважно французьких майстрів поетичного слова, адже чудово володів французькою мовою. З російських поетів він найбільше любив перекладати О.Пушкіна та В.Брюсова, друкуючись у періодиці, головним чином у журналі “Життя і революція”.

Доля Павла Филиповича, як і інших поетів-побратимів, трагічна. В квітні 1935 р. заарештовано М.Зерова, у вересні – Драй-Хмару, а в серпні забирають і його. Навесні 1936 р. поета засуджують на десять років позбавлення волі і етапують на сумнозвісні Соловки. Там він працював переважно фізично, але деякий час пробув бібліотекарем у табірній бібліотеці. Є дані, що П.Филипович помер 3 листопада 1937 р. А проте, можливо, він ще був живий до 1940 р., коли групі засуджених винесли вирок удруге, а потім розстріляли.

Надії мрійні і смутне квиління //Загублено у передранній млі, //А гострозоре мужнє покоління //Уже росте на молодій землі… Поет загинув, ні на мить не втрачаючи оптимізму. Універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише в міру таланту геній Павла Филиповича нам ще як слід відкривати. В цьому напрямкові вже дещо зроблено. Так, вийшли посмертні збірки поезій поета, збірки літературознавчих студій, як за кордоном, так і в незалежній Україні, періодично присвячуються різноманітні статті, що висвітлюють багатогранну творчість Филиповича. Відтепер – інша пора, і маємо тверду надію, що творча спадщина Майстра ще побачить потужний вихід у світ.