Дмитро Донцов (реферат з історії України, політології, українознавства)

by

Велика ненависть, велика віра, велика любов

Дмитро Донцов був нащадком старовинного козачого старшинського роду Донців. Народився 17 серпня 1883 року (за старим стилем) неподалік Мелітополя.

“Бойтесь его! Если вы будете продолжать вашу политику, Донцовы будут числиться не единицами и не десятками, а сотнями, тысячами, миллионами”.

“Не может быть и речи, чтобы социал-демократы соглашались с Донцовым. Марксисты никогда не дадут себе затуманить голову национальными лозунгами”.

Перший вислів належить лідеру російського лібералізму Мілюкову. Другий – вождю більшовиків Леніну. Стосуються вони людини, яка за кілька років своєї політичної діяльності встигла двічі втрапити до в’язниць Російської імперії. Що ж це за чудовисько таке, котрого не сприймали ні царська, ні демократична, ні червона Росія?

Дмитро Донцов був нащадком старовинного козачого старшинського роду Донців який народився 17 серпня 1883 року (за ст. ст.) неподалік Мелітополя. (Іноді, забуваючи про старий стиль, наводять просто 17 серпня). Одинадцятирічним втратив матір, ще через рік – батька. Вступив до Петербурзького університету на правничий факультет. (Швидше за все – в 1900 році, хоча в деяких джерелах зустрічаються 1901 і навіть 1902 рік). Закінчити його не встиг, оскільки захопився революційною діяльністю. 1903-го року долучається до діяльності української студентської громади Петербурга, а в 1904 році вступає до РУПу (революційної української партії). В 1904 році був арештований вперше, та відправлений до Лук’янівської в’язниці в Києві. Революція 1905 року звільняє Донцова і він знову їде до Петербургу, та незабаром повертається до Києва. РУП, яка зародилась на брошурі Міхновського “Самостійна Україна”, на той час розпадається. При цьому Закордонне бюро взагалі відмовилось від вирішення національних питань, перетворившись на обласне відділення меншовицької гілки російської соціал-демократії. Решта партії на другому з’їзді в грудні 1905 року творить УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу партію). Не відмовляючись від постановки проблем національних, вожді партії вбачали їх вирішення на шляхах “загальнопролетарських”. До цієї ж організації долучається молодий Донцов, який в січні 1906 року навіть обирається до підпільного київського комітету. В 1907 році арештовується вдруге та, щоб уникнути заслання, після відпущення під заставу в 1908 році втікає до Львову. Там же починає свою літературну діяльність. Як вже згадувалось, був він на той час правовірним соціал-демократом, який щиро вірив в пролетарський інтернаціоналізм. Так в 1909 році Донцов пише: “Будемо переконані, що в боротьбі українського суспільства за національне визволення український пролетаріат виступить не під синьо-жовтою хоругвою всеукраїнства, а під червоним прапором революційної соціал-демократії”.

Втім, вже тоді жодних сподівань на Петербург не покладав та, розуміючи що в Росії “не держава для населення, лише населення для держави”, зауважував: “Внутрішня політика несе в собі загрозу для всіх існуючих в країні націй, а отже – і для українців”. Молодий Донцов спробував зробити неможливе – відмити марксизм від брудних плям антисловянства взагалі та антиукраїнства – зокрема. Відомо, що Маркс та Енгельс поділяли всі нації на історичні та недержавні. При цьому будь-які виступи других вони вважали шкідливими для пролетаріату та піддавали їх осуду. Серед слов’ян Енгельс симпатизував лише полякам, пізній Маркс був ладен до них долучити росіян. Донцов спробував вказану теорію пояснити конкретно-історичними умовами середини 19 сторіччя та рішуче засудив спроби її використання сучасними йому російськими марксистами (“Енгельс, Маркс і Лассаль про історичні нації”, 1914). Факт, що ця робота виявилась “прощальним танго” автора з марксизмом став лише наслідком іншого, більш важливого для нього розриву. Брошюрою “Модерне москвофільство” (саме відгуком на неї є вищезгадане висловлення Мілюкова) та рефератом “Сучасне політичне положення нації і наші завдання”, що був прочитаний на другому всеукраїнському студентському з’їзді в червні 1913 року в Львові, він проголосив ідею сепарації, тобто відділення України від Росії. “Коли наша нація чує в собі силу і волю до життя… коли вона не хоче добровільно замкнутись в тій труні, котру їй готують російські младотурки – одиноким виходом для неї мусіла б бути програма не автономізму, лише політичного сепаратизму…Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріш здійсненим – є гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею – політичний сепаратизм”. Слова, які двадцять років по тому Донцов присвятив Хвильовому, з повним правом можна прикласти до нього самого: “Цим рішуче поривав він не лише з Москвою, але й з Малоросією, просвітянщиною. Як і багато його попередників, спочатку намагався він втиснути свою країну, рідні елементи до рамок чужої синтези, надати їм чужої корони…Та дійсність насміялась з його химер…Є лише одна дилема -або створити власну синтезу з власних елементів, або, коли приймеш чужу, – потолочить твої садки, зашле, …розстріляє, на лицарів накладе тавро злодіїв, перетворить на плем’я фелахів”. Розрив з орієнтацією на Москву (“драгомановщиною”, за його власним визначенням) водночас став і розривом з марксизмом. “Брешуть та богохульствують ті, що закликають вас любити трохи жовто-сине і трохи – червоне. Трохи – тризуб і трохи – серп і молот та ката за ним. Це – мертві душі або висланці диявола” (“Заповіт Шевченка”,1950).

Навчання Донцов закінчує в 1909 -1913 рр. у віденському та львівськім університетах. З 1917-го – доктор права. В 1914 році виходить книга “З приводу однієї єреси”. З початком першої світової війни емігранти з Наддніпрянщини, що перебували на той час у Львові, – Донцов, Дорошенко, Жук, Залізняк, Меленевський, Скоропис – Йолтуховський створюють Союз визволення України. В платформі Союзу проголошувалось: “Українці добре розуміють, що у війні цій ходить головно про їх долю, ходить про те, чи в результаті війни український П’ємонт в Австрії буде знищений, чи українське національне життя розквітне також по той бік Збруча аж до Дніпра і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішуче підносять свої неоспоримі права на національну самостійність”. Особливо підкреслювався той факт, що “в Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі духовної самостійності українського народу”. Союз розгорнув широку інформаційну та видавничу діяльність з метою ознайомлення щонайширшого загалу з українськими справами. У зверненні “До громадської думки Європи” Союз доводив, що самостійна Україна могла б слугувати твердинею проти експансії Росії в Європі. На чолі інформаційно – видавничого напрямку стояв Донцов, керуючий українським пресовим бюро в Берліні. Та нема пророка в власній вітчизні. “Національний шкідник” і навіть “провокатор” – такими епітетами нагороджували українські діячі – “реалісти” Донцова в передреволюційні роки. Закликана самою історією до творення власної держави, Центральна рада грається в федералізм, а Донцова разом з Міхновським таврують “шовіністами”. В 1918 році вони, а також Липинський та брати Шемети стали засновниками Української Демократичної Хліборобської партії. Скоропадський, якого привабило критичне ставлення Донцова до соціалістичних партій, призначає його директором Бюро преси і Українського телеграфного агентства (УТА). Він же був членом політичної комісії на переговорах гетьманату з РРФСР. Взаємне розчарування керівника держави та його підлеглого виявилось вельми значним. Гетьман, котрий ніколи не приховував, що його ідеалом була не самостійна Україна, а федеративна Росія, пізніше пригадував: “Головне, що мені в нім не сподобалось, це його крайньо галицька орієнтація”. Вважаючи себе благодійником Донцова, Скоропадський щиро обурювався його “невдячністю”. В свою чергу Донцов разом з командиром “січовиків” Коновальцем після сумнозвісної “федералістської” заяви підтримали антигетьманське повстання. З 1919 року за дорученням українського уряду займається політично – інформаційною діяльністю в Австрії, Німеччині, Швеції, Швейцарії, бере участь у Мировій конференції в Парижі.

Свої ідеї Донцов розвинув в роботах “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Міжнародне положення України і Росія” (1918), “Українська державна думка і Європа” (1919) та низці інших. Найзначнішою з них є “Підстави нашої політики”, датована 1921 роком. Головна тема книги – протистояння Росії та Заходу. Протистояння, не вигадане Донцовим, а вистраждане та глибоко аргументоване ще ідеологом пізнього слов’янофільства Данилевським. В своїй програмній праці “Россия и Европа” останній твердить: “Ни истинная скромность, ни истинная гордость не позволяют России считаться Европой…Она не заслужила этой чести, и, если хочет заслужить иную, не должна изъявлять претензии на ту, которая ей не принадлежит”. Як само собою зрозуміле, Данилевський ототожнює російські та загальнослов’янські інтереси. Незважаючи на те, що він навіть не помічав існування української нації, його “загальнослов’янскість” була кредо і наших спершу народників, а потім марксистів, починаючи з Драгоманова і закінчуючи УСДРП, ТУПом, УКП та “боротьбистами”. Але Росія – це Схід. Таке переконання і монархіста Леонтьєва і більшовика – історика Покровського, який вів історію московської державності від Золотої Орди. Великий патріот Росії В.Соловйов, звертаючись до батьківщини, ставить до неї лише одне запитання: “Каким ты хочешь быть Востоком/ Востоком Ксеркса иль Христа?” Вторить йому і Блок: ” Да, скифы мы, да, азиаты мы “. Донцов, торкнувшись питання про місце України в цім протистоянні, сміливо переводить її на інший бік межі поділу: “Можливо, постійно контактуючи зі Сходом, ми набрались від нього багато чого, чим варто гидити, але основами власної культури ми лишались Заходом…Ми були, можливо, далеким сходом Окциденту, та в жодному разі – далеким заходом Орієнту”. Між іншим, саме тут, а не в монархізму В. Липинського, слід шукати корні протистояння цих двох визначних українських націоналістів. “Я не є принциповим противником цієї форми політичного устрою та був би вельми задоволений аби ця форма в вигляді національної монархії в нас виникла…Але сумніваюсь, щоб монархічні проекти в нас могли здійснитись.”

Жорсткою та безкомпромісною в світлі викладених ідей є оцінка Донцовим подій часів національної революції. “Навіть найбільш завзяті противники української республіки мусили вдавати її прихильників і працювати над скріпленням ідеї, їх переконанням ворожої. Завданням українських політиків було використати це положення. Вони цього не зробили, загортаючись у тогу принциповості, полишаючи перш кадетам, а потім навіть російським монархістам надавати свій зміст переворотові. Ці останні не вагалися для діла пожертвувати своїми засадами і стати на платформу ненависної їм української держави. Таким способом справа, що лежала в руках одиниці, найбільш здавалось би кваліфікованої до сповнення завдання моменту, відкриваючи перед Україною великі перспективи, опинилась в руках тупих і мстивих… які скорим темпом довели її до катастрофи”. Чому так сталось? “Головною причиною… був застрашаючий брак всякого політичного ідеалу й свідомості метод до його реалізації, по-друге, повне невміння передбачати події та виводити лінії своєї політики”. Головною рушійною силою національної революції Донцов вважає українське селянство: “Революція в Україні була соціальною, а не соціалістичною. Соціалістичних ідей в масі селянства не було, та й ніде їм було взятись”. І далі: “Селянство – це якраз та сила, що потрапить внести в поняття демократії корективи, без яких… готова загинути вся наша цивілізація”.

Донцов безкомпромісно критикував тих українських політичних діячів, які боролись лише з частковостями -“непослідовністю” лібералів, “нещирістю” Керенського, “помилками” більшовиків, не без гумору зауважуючи: “Впавши в калюжу, до якої поспішали, мов до чистого озера, вони ще й насміхались з тих, хто з двадцяти кроків вбачали в калюжі калюжу і не потребували вимазування в ній для переконання що це не чудове озеро”.

Донцов першим побачив та вказав, що більшовизм є суто московським явищем для порятунку від руйнування Російської імперії. Ще в 1922 році він попереджував: “Національний більшовизм, вірніше збільшовизований націоналізм Москви буде страшніший від царату з його чорними сотнями. Це буде дика реакція…” До “порушення світлих ленінських ідеалів під час культу особи” лишалось півтора десятиріччя. В 1923 році Донцов пророчив про українських апологетів “червоного шляху”: “Що стосується, змісту, то в нім вже помітні значні коливання, котрі ще багатьох викинуть за межі комуністичного раю” (“Про молодих”). До процесу СВУ лишалось майже десять років

По закінченні громадянської війни в Україні – знову Львів. Очоливши на пропозицію Є.Коновальця “Літературно – науковий вісник” (“ЛНВ”), так формулює його задачу: “Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття та болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалась би ціла нація.” Водночас Донцов редагує “Заграву”. В 1926 році Донцов друкує свою найвідомішу (а для багатьох професійних борців з “донцовщиною” – єдину відому) книгу “Націоналізм”. Більшість авторів, маючи на увазі загальнонаціональний, надкласовий характер його вчення, називають націоналізм Донцова інтегральним. Сам він використовував інший термін – чинний. Чин – вчинок, готовність до Чину – готовність до вчинку героїчного, визначального, вона споріднена з готовністю до Суду Божого. На заміну сумнозвісному драгоманівському: “Гей, українець просить немного” Донцов ставить: “Україна бореться за своє все”. Докладний аналіз вчення Донцова не може бути здійснений в межах цих заміток, та саме ця книга стала Євангелієм для молодих українських патріотів на західних землях. Зрослі на ній молодіжні організації стояли біля витоків ОУН. Остання не мала офіційної ідеології, але саме засвоєння ідей Донцова дало С. Бендеру, Я. Стецька, Р. Шухевича і тисячі, десятки тисяч борців спершу з польською окупацією, а потім – вояків УПА. В роки війни разом з похідними групами УПА (на 75 % винищеними німцями) ідеї Донцова з’являються на сході України, і навіть в Криму та на Кубані, де знаходять гарячих прихильників

В 1933 році “ЛНВ” трансформується в “Вісник”, а від 1934 року виходить щоквартальник “Вісника”. Поезія, де зміст значно більший за просту суму значень окремих слів, психологічно була близька Донцову з його наголосом на емоційному боці справи. Звідси – і особлива любов до Шевченка, Франка, Лесі Українки і плекання “вісниковської квадриги” – Теліга, Маланчук, Ольжич, Олесь.

Заради справедливості варто відзначити що, на відміну від 30-х та більш пізніх часів, коли на адресу Донцова лунали одні прокляття, попервах радянські ідеологи принаймні намагались з ним сперечатись і навіть використовувати окремі елементи його вчення. Після виходу “Націоналізму” “Більшовик України” писав: “Своїми міфами дає Донцов українському суспільству смертельну отрую…але його поклик до культивування волі не позбавлений значення і для нас…його заклик до волі не повинен проминути безслідно і мимо нас”. Через кілька років саме за цей поклик до культивування волі Донцова затаврують фашистом.

Але не лише комуністам належить сумнівна заслуга цькування Донцова. На більш ніж 200 сторінках “Підстав нашої політики” є лише кілька рядків присвячених Польщі: “Так як ненависть голландців до Іспанії перестала бути складовим елементом нідерландської національної ідеї, так почуття, які запалювали наших дідів проти Польщі, ввійшли лише малою часткою до політичного ідеалу нації зараз. Польща? Маємо з нею багато невирішених рахунків і тут і там. Та все це -конфлікти локального значення, котрі, незважаючи на всю свою важливість ніколи не зможуть наповнити собою поняття колективного ідеалу, не лише частки, але і всієї нації”. Цього виявилось досить для звинувачення автора в полонофільстві. Звинувачувачі незабаром були фаворизовані польською владою, а Донцов встиг в 1939 році втрапити до Берези Картузької (польський концтабір).

Після початку війни живе спершу в Бухаресті, де видає журнал “Батава”. Потім – Прага, Франція, Англія (журнал “Наш клич”), з 1948 року- в Канаді, де в 1949 -1952 рр. викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Важливим елементом системи поглядів Донцова є вчення про еліту. Вищезгаданий “Більшовик України” того ж 1926 року зазначає: “Драгоманов казав про українців як про націю плебсу. Те, що у Драгоманова було гордістю, у Донцова стає насмішкою”. Донцов відповідає: “Нема чисто плебейських народів, без патриціїв: ті, які не мають власних, мають їх чужих”. Цій темі присвячена книга “Дух нашої давнини”, яка вийшла в 1944 році. Спираючись на значну кількість історичних прикладів, він твердить: без власної еліти, яка дає об’єднавчу ідею та організує оборону землі племена кличуть чужинців: “Прийдіте і правте”. Не маючи власних апостолів правди, висилають до царя візантійського: “Земля наша хрещена, … та нема вчителя, щоб нас вчив та міг роз’яснити святі книги, … адже один так навчає, інший – інакше, тому не розуміємо книжного розуму та його сили”. Але еліта – це не клас і не партія. “Керують – добре – лише кращі, кращі не через вибори, мандат або власне багатство, лише власними прикметами духу, перш за все – мудрістю.” Тобто Донцов не вірить в вибори, лише в відбір. Провідники – це “група, котра має наповнюватись вихідцями зі всіх шарів населення на ґрунті суворого відбору кращих, а з іншого боку – суровим проціджуванням, очищенням, обороняючи свою духовну і моральну вишину і чистоту, свою форму та силу”. Належність до еліти – не так привілей, як важкий обов’язок завжди і всюди ставити інтереси нації вище особистих, це вміння їх з’ясувати, незважаючи на хитрощі словоблудів, це готовність оружно захистити свій народ. Варто відзначити, що покладаючи вину біди на еліту Донцов одночасно знімає звинувачення з решти нації. Лише за гріхи вождів страждає весь народ.

Продовженням “Духа…” були “Хрест проти диявола” (1948), “За який провід” (1948), “Демаскування шашель” (1949) та ін. Звичайно, з позицією Донцова можна погоджуватись або ні, але “зустрілись ці статті та видання, на жаль, не з полемікою, а з нападками суто гангстерського характеру на їх автора та з потоками брехні” (“Дух нашої давнини” додаток до 2-го видання, 1950). Як завжди, приймали в цьому участь не лише апологети комунізму, а всі ті, хто незважаючи ні на що, намагався знайти спільну мову з червоною чи білою Москвою. Боротьбі з цією шашелю присвятив Донцов не менше сил, ніж підняттю Духа народу. Через всю його творчість проходить тема шевченківських двох Іванів: “Один буде, як той Гонта/ катів катувати/ другий буде катам помагати”. Нетолерація Донцова стосувалась саме других, і тут вже годі було чекати пощади. Щоправда, досить суворо полемізував і з тими, кого мав би вважати за своїх однодумців. Але тут вже парадоксальним чином спрацьовувала віра в твердість цих людей. Принцип, проголошений в суто літературознавчій статті “Про молодих,”: “Правдивому поету і найгостріша критика ніколи не шкодила, а з неправдивих навіть найприхильніша ще не зробила геніїв”, використовувався ним і в усіх інших випадках.

Переконаний в власній правоті, Донцов не вважає за потрібне її приховувати чи пом’якшувати, щоб була прийнятною для всіх. За життєвий принципи обрав біблейське: “Блажен муж, який не йде на раду нечестивих” та Іоана Вишенського: “Навчився я від Христа істини без ухилення брехню – брехнею, вовка – вовком, розбійника – розбійником, диявола – дияволом називати”, а також клірика острозького: “Не варто говорити і радитись – зі слабким – про силу, зі сліпим – про світло, з розбійником – про мир та згоду, з безсоромним – про боголюбство”. Тож і читачів своїх так характеризує: “Звертаюсь не до безсоромних та розбійників, а до шляхетних, не до сліпих та дурнів, а до мудрих та зрячих, не до слабких і боягузів, а до мужніх” (передмова до “Духу нашої давнини”, 1944).

Взагалі Донцов дуже зручний для не надто сумлінних критиків. При бажанні з нього можна насмикати досить “жахливих” цитат та залякувати ними читача. Наприклад, критику Донцовим пацифізму обізвати “розпалюванням війни”. І навіщо помічати, що бореться він не з миром проміж народами, а з намаганням освятити будь – який політичний статус-кво, з бажанням зберегти “в ім’я стабільності” будь – які потворні державні утворення. Послідовний критик Донцова має картати не лише “руйнівників великого Союзу” і “чеченських бандитів” але й народи Африки та Азії, які звільнились з колоніальної залежності. Те ж стосується критики Донцовим інтернаціоналізму. Що вже казати про його “антигуманізм” та “аморальність”! Справді, не уточнювати ж що “ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здригалась від вчинків Трясила і Остряниці, але не вагалися власних синів продати у різницю москалеві” (“Заповіт Шевченка”). Ні, не був Донцов “ворогом людства”. Як писав один з найближчих його учнів А. Бедрій,: “За соціальну справедливість – так, за пролетарський інтернаціоналізм в розумінні Леніна -ні. За добробут для всіх людей, проти класової експлуатації, але також проти безнаціонального чи протинаціонального інтернаціоналізму, який є інструментом російського імперіалізму. За дружбу і мир між народами, але лише на основі їхніх суверенних національних держав, а не на основі “союзної” держави, що служить лише інтересам російської нації”.

В 70-х роках серед частини діаспори дістали поширення два міфи. Перший –.”Донцов мав значення лише для Галичини, а на Наддніпрянщині про нього не знали”. Другий – “Донцов – класик націоналізму минулого, але для сьогодення він не придатний”. Навіть з цитованих елементів дискусії з комуністичною пресою очевидна безглуздість першого твердження. Щодо другого… На той час величезною популярністю користувались імена Солнженіцина і Сахарова. Донцов загального захоплення не поділяв та твердив, що “боротись за те, щоби замінити комуністичну російську імперію сахаровською демократичною радянською ніхто з нормальних українців не буде”. Це вже поза єдинонеділимськими поглядами першого.

Всього за своє 90 -річне життя написав Донцов кілька десятків книг та брошур, близько 10000 статей. Та лише з початку 90-х років минулого сторіччя їх почали друкувати на батьківщині – спершу в містах Львівщини, а пізніше і в Києві. Але і на сьогодні вийшло не більше десятка книг мізерним накладом в малих видавництвах. До загального ознайомлення з ідеями нашого відомого земляка ще дуже і дуже далеко. Окрім вже згаданих до числа найбільш значущих робіт Донцова варто віднести “Наша доба і література” (1937), “Московська отрута”, “Росія чи Європа”, “Де шукати наших традицій” (1937). “Поетка українського ресорджімента” (про Л.Українку, 1922), “Поетка вогняних меж” (про О.Телігу, 1952), “Від містики до політики”, “Клич доби”, “Кардинал Мерсіє” (бельгійський кардинал Дезіре – Жозеф Мерсіє -натхненник національного спротиву окупантам в часи першої світової. Цікаво відзначити, що перше видання цієї книги було здійснене з псевдонімом Варнак – прямий натяк на “Варнака” шевченківського), “Націоналізм та християнство”, “Незримі скрижалі кобзаря” (1961). Однією з останніх була праця, присвячена Григорію Сковороді.

Помер Донцов в Монреалі 30 березня 1973 року. Похований на українському православному цвинтарі в Бавн-Бруці. Неподалік від каплички розташована могила. Дві світлі кам’яні плити. Перед вертикальною – темний хрест, теж з каменю. На горизонтальній – тризуб та два слова “Дмитро Донцов”. Відверто кажучи, не так часто бувають біля неї відвідувачі. Надто вже багато було прикладено зусиль, щоб заляпати це ім’я брудом. Та висихає і осипається бруд і все яснішою стає велич людини, що зберегла та передала нащадкам заповіт великого кобзаря. Заповіт великої ненависті, великої віри і великої любові. Ненависті до ворогів України, віри в її славне майбутнє та любові до цієї нової України.

Позначки: , , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s


%d блогерам подобається це: