Куликовська битва: перемога слов”ян над ординцями? (реферат з історії)

by

Цей текст для реферата (більше – тут), мінімально підкоректований за згодою його Автора, потребує невеликого редагування, але цьому варто приділити увагу: в дослідження на основі історичних джерел розвінчується міф про Куликовську битву як спільну перемогу слов”ян над ординцями.

Демаскування міфів. 1. Куликівська битва

Основні діючі сили – великі князівства Московське та Литовське і Орда. Почнемо з останньої. Чингізовий спадок давно вже не творить з себе щось єдине. Вже в кінці 13 сторіччя владу в західній частині Орди захопив темник Ногай, який намагався диктувати свою волю ханам. В бою в українських степах Тохта, підтриманий сином Невського Андрієм, відновив законність. А в період, що нас цікавить, навіть володар південного Джагатайського улусу Тимур, найпотужніший з Чингізидів, не може впоратись з найближчими родичами. Після смерті Джанібека в різних частинах колишнього джучієвого улусу хани змінюються швидше ніж в сьогоднішній Україні прем’єр – міністри. Зрештою по закінченні “зам’ятні” Синя і Біла орда, тобто терени від Сибіру до Волги, дістаються Тохтамишу. В Золотій, розташованій на захід від Волги, владу захопив темник Мамай, якому набридло грати другі ролі при законних керівниках. В цих умовах бажання Тохтамиша завершити об’єднання під власною орудою джучиєвого спадку виглядало цілком природним. Мамаєві щоб утриматись потрібно було військо. Для війська потрібні гроші. Гроші були у генуезьких купців, що влаштувалися спершу в Кафі – Феодосії, а пізніше і в Судаку. (До речі – пропустили їх туди Палеологи, чий трон в Візантії занадто захитався.) Взамін італійці хотіли концесій на торгівлю в Московщині.

Литва. Виникнувши в 13 сторіччі, вона стараннями Гедиміна та його сина Ольгерда досить швидко включила до свого складу білоруські і українські землі. При цьому правителі “старини не рушили і новини не вводили”. В 1363 році великий князь Ольгерд розбив татар на Синіх Водах. Перемога дала йому не лише Київ, а й Поділля, яке теж “баскакам дань давати перестало”. За винятком частини Чернігівщини для решти українських земель питання про татарське владарювання було закрите. Власне вже цього факту задосить, щоб засумніватись в ролі куликівської баталії для нас. По смерті Ольгерд передає великокняжий стіл не старшому Андрієві, а синові від другої дружини – Ягайлові. Ображений Полоцький, в звичаях тих часів, змінює сюзерена, подавшись спочатку до Пскову (материзна), а потім – і до Москви. (Взагалі, в усіх подіях 1370-1380-х років Андрія Ольгердовича варто було б звати не Полоцьким а Псковським). В розпал прикордонної війни до нього приєднується брат Дмитро з Брянська. Увладнення Ягайла не викликала захоплення і у Ольгердових братів – лідера язичницької Литви Кейстута та володаря православної Волині Любомира – Дмитра. Оскільки Польща з Литвою три роки тому нарешті з’ясували де проходить кордон між Галичиною та Волинню, військо останнього сиділо без роботи. Воєвода Боброк з синами переїжджає до Москви. Так на берегах Дону і Непрядви з’явились білоруси з українцями, що дало можливість радянським історикам твердити про спільну боротьбу трьох братніх народів проти татарського іга. Втім, білоруси складали більшість в військові Ягайла, про що московська історіографія воліє не згадувати…

І нарешті Москва. Ще з кінця 13 сторіччя данину з Русі збирали самі місцеві князі, вірніше той з них, хто отримав в Орді ярлик на велике князівство Володимирське. Для отримання потрібні були дві речі – покірливість перед ханом та військовий талан в боротьбі з суперниками. Переворот, влаштований в Орді Узбеком нічого в цих відносинах не змінив. Навіть насильницька мусульманізація, в результаті якої загинуло понад 70 одних Чингізидів не мав жодного впливу на Північ, а Юрій Данилович московський примудрився одружитись на сестрі Узбека. Великокняжий ярлик, звісно, перейшов до нього. Юрію наслідував брат Іван. Останній вніс в поведінку московських князів зовсім нову домінанту – “Навіщо воювати, коли можна купувати”. Іван Данилович, що ввійшов в історію під прізвиськом Калита, тобто сумка з грошима, дав приклад, яким користались багато хто з його нащадків. Досить згадати купівлю київської митрополії за соболів, купівлю земель (власне – півдня України) після прутської поразки в 1711 році, чи більшовицьку індустріалізацію коштом розпродажу історичних та художніх цінностей. Та повернемось в 14 сторіччя. Купували все – міста і землі менш талановитих сусідів, але основне – купували великокняжий ярлик. Ніяка ціна за нього не вважалась за велику. Витрати на хабарі компенсувались наступними поборами з підвладних князівств. Що б не трапилось в Орді, якими б не були дії орієнтованої на старі удільні порядки Суздалі чи прихильної до дружби з Литвою Твері з часів Калити великокняжий ярлик фактично (коли не зважати на короткочасні, такі що не мали практичних наслідків, успіхи Суздалі під час зам’ятні та Твері – у Мамая) жодного разу не покидав Москви. Рязань взагалі в пролитовських симпатіях звинувачували надаремне, єдине з метою звільнитись від конкурента.

Не можливо недооцінити ролі в подіях релігійного фактору. Яса, кодекс законів Чингізхана, проголошувала повну віротерпимість – віра вважалась особистою справою кожного. По – перше татари, як язичники, не сумнівались в праві кожного народу мати власних богів. По – друге для грандіозних експансіоністських планів Чингізхана лише конфліктів на релігійному ґрунті і не вистачало. Тому від самого початку церква та всі ті, що мали до неї відношення, користувались пільгами. За різних ханів – більшими або меншими, але були вони завжди. Навернення Орди до ісламу не завадило літописцям вважати Узбека, а ще більше його сина Джанібека, “добрими царями” – “бе же сей царь Чанибек Азбяковичь добр зело к христианьству и много лготу сотвори земле Русстей”. (Сумніваюсь, щоб таку оцінку поділяли в Твері, та це зовсім інше питання). При цьому в московському князівстві єдиною дозволеною релігією було християнство (східного обряду – православ’я). Принципові прихильники язичництва могли лише виемігрувати в Орду та знайти себе в деінших краях. Натомість татари, прибувши до Москви та прийнявши православ’я, робили при княжому дворі чудову кар’єру. Та цей підкреслений релігійний пуризм закінчувався на кордонах Великого князівства Московського. Фактичний його правитель при синах Калити Симеоні та Іванові митрополит Алексій не лише мав найширші пільги від Джанібека але й знаходився під особистим покровительством першої дами двору Тайдули. При цьому він настільки переймався політичними проблемами Москви, що не погребував і клятвопорушити заради упокорення Твері. Не подіяли на нього і заклики патріарха піклуватись не за одне московське князівство, а й за всю митрополію, тобто вірних в Твері та Литві. Алексій з боярами забезпечили великокнязівський ярлик і для дев’ятирічного онука Калити Дмитра Івановича. А під час “зам’ятні” – і два, від правителів обох частин Орди. По смерті Алексія Дмитро хоче бачити на митрополичому престолі свого ставленика Митяя і Мамай пропускає через свої володіння делегацію до Царгорода.

Московська віротерпимість в міжнародних відносинах стосувалась лише ісламу та старого татарського язичництва – язичництво слов’янського походження було поза законом. Та все ж головним ворогом вважалось християнство західне. Власне в цьому Москва йшла за Візантією, де унійно орієнтованих Палеологів замінив підтримуваний Афоном і турками – османами Кантакузін.

Коли Мамай зажадав концесій для генуезців, в Москві замислились. Сили Тохтамиша та честолюбного темника не дуже різнились. До того ж Золота Орда була поруч, а законний Чингізид далеко на сході. І тоді своє слово сказав Сергій Радонежський. Католицькі купці на православних землях – така картина була для святого нестерпною. “Йди вперед, Бог та свята Трійця допоможуть тобі”, – такими словами він благословив Дмитра на бій з Мамаєм. (в “Сказанні про мамаєве побоїще” буквально -“з поганими половцями – Sic!”, там же далі Пересвет б’ється з печенігом…) Виступити проти “окаянного сыроядца Мамая, нечестивого Ягелла и отступника Олега” закликав і коломенський єпископ Герасим. (Між іншим, досить дивний заклик в відношенні Олега Рязанського – історики – наприклад, Костомаров і Гумільов – свідчать, що союзником Мамая він був формально, надсилаючи при цьому інформацію Дмитрові та роблячи все, щоб Ягайло не встиг до місця бою.) Втім, не всі православні священики підтримали ідею похода на Південь. Наприклад, такий собі ієромонах Даниїл, котрий певний час служив при церкві в Сараї, а потім, облаштувавшись в Свято – Троїцькій лаврі, активно закликав до боротьби з Ордою. Здавалось би – однодумець Сергія. Та під час Куликівської баталії він з’являється в війську Ягайла. Пояснень цій метаморфозі історики не дають. Коли ж зважити, що “законна” орда була не в Мамая, а в Тохтамиша…Та найбільш яскравий приклад – схильний до християнської єдності митрополит Кипріан. Не знайшовши спільної мови з Дмитром, він від’їхав до Києва, звідки піддав останнього анафемі. Так що на полі Куликовому князь виступав як “проклятий”.

Отже, князь робить ставку на “законного” сюзерена, населення на заклик Сергія готове захищати православну батьківщину. (Є ще одне, непряме, свідчення справедливості першого твердження. Відправляючись на війну, Дмитро лишив головним в Москві Федора Кошку. Майже тридцять років по тому новий правитель Орди Едигей в листі синові Дмитра Василю хвалив вірність Федора традиціям данництва). І для однієї, і для іншої задачі достатньо оборонних дій – таке собі “стояння на Дону” і військо Мамая до підходу Тохтамиша зв’язало б, і землю би захистило. І головне – не вимагало такої кількості людських жертв. Але всі джерела, всі дослідники будь-якої “ідеологічної орієнтації” в один голос твердять: “Дмитро прагне бою, перемога йому потрібна не тактична, а повна і будь-якою ціною.” Має бути третій елемент – причина цього підкреслено наступального настрою. Літописи згадують, що в поході великого князя супроводжували “сурожани”, тобто ті купці що мали свої торгові представництва в Сурожі (Сугдеї, Судаку). От вони і були тими замовниками, що побачивши результат на власні очі, мали потім говорити своїм кримським контрагентам: “Мамай – ніхто і вам не помічник. В торгівлі все лишається як і було, ніяких ліцензій на відкриття крамниць на Півночі вам не буде”.

Сам хід баталії неодноразово змальований в російській та радянській історіографії і в загальних рисах добре відомий. Але, якщо свідчення про ледь не півмільйонне військо давно признане неправдоподібним (сучасні дослідники нараховують на московському боці не більше 20 – 30 тисяч вояків, російськомовна Вікіпедія наводить число в 60 тис.), то міф про “загальнонаціональне ополчення” продовжує жити. Насправді ж Дмитра Івановича не підтримали не лише офіційний спільник Мамая Олег Рязанський та Михайло Тверський, котрому темник був ладен віддати великокняжий ярлик, а навіть тесть – Дмитро Нижньогородський. Суперечливими є свідчення і про участь в битві представників Новгорода Великого. Фактично Москву підтримали лише Ярославське та Ростовське князівства, що переживали не найкращі часи і залежали від неї. Щоправда, іноді можна зустріти згадку про 23 князів, та хто коли чув про володарів каргопольських або андомських? Цілих бойових одиниць вони виставити не могли і полки були збірними. А коли збірними, то й командували ними не свої провідники, а великокняжі воєводи. Для радянських істориків це стало свідченням подолання феодальної роздрібненості в ім’я національної єдності.

Не менш цікавим є й питання про склад мамаєвого війська. В суспільній свідомості склалась думка про його “бусурменське”, тобто мусульманське походження. В дійсності було воно поліетнічним і поліконфесійним з відносно невеликим числом вірних Аллахові. Алани і яси з одного боку та генуезці (“фряги”) – з іншого, представляли обидві гілки християнства. Нещодавно в Москві виявлені старовинні розписи на яких над мамаєвими воїнами рясніють християнські символи. На мініатюрі з відомого “Сказання…” обидва війська не відрізняються ні лицями, ні бородами, ні кіньми, ні списами (http://commons.wikimedia.org/wiki/Image:Kulikovo05.jpg)… Делегував Крим на поле бою і караїмів. Та найбільше в південному війську було язичників. В першу чергу, це – половці, але, не виключно, що крім них і слов’янські дисиденти – прихильники дохристиянського культу. В “Сказанні…” “безбожний цар” кличе на допомогу “богів своїх: Перуна і Салавата і Раклія і Хорса і великого свого покровителя Магомета”. Невідомо, хто такий Салават (швидше за все – якийсь місцевий бог з Нижнього Поволжя), але Перун, Раклій (він же Симарг) і Хорс – наші добрі знайомці, чиї статуї Володимир, ще до того як став Хрестителем, зібрав перед своїм теремом. Окрім них до складу княжої кумирні входили Дажбог, Стрибог і Мокоша. За свідченнями Полонської – Василенко, якщо Дажбог і Стриба разом з воякою Перуном були “чистими слов’янами” (можливо – з “домішками балтської крові”), а Мокоша – “фінкою”, то Раклій і Хорс – хазарського походження. Тож три язичницькі боги могли допомагати як половцям, так і слов’янам з південних степів.

Нарешті – чому саме Куликове поле? Двома роками раніше Дмитро Іванович вже мірявся силами з мамаєвим воєводою Бегічем. Зустрілись вони в рязанських землях на річці Вожі. Коли Бегіч, не ризикуючи переходити річку на очах у суперника, простояв кілька днів на місці, Дмитро відійшов від неї, виманивши ординців на лівий берег. Щойно переправа закінчилась, московське військо кинулось в атаку, “бьючи их, секучи, и колючи, и убиваша их множество, а инии в реце истопиша”. Сам Бегіч загинув і перемога князя Дмитра була повною. Що ж примусило його відмовитись від перевіреної переможної тактики і, перейшовши Дон, “перетворитись в Бегіча”? Ще й мости за собою зруйнувати, призначивши Дон на роль “загрядотряда”. Радянські вчені (наприклад, Карголов) ніяковіючи пояснили це бажанням уникнути нападу Ягайла з тилу. Ще б розповіли, навіщо тому це було потрібно? Зайнявши північний берег Дону, Ягайло відрізав Дмитра Івановича від Москви, і це останньому слід було б міркувати, як же повернутись до дому? Великий князь Литовський міг спокійно стояти і чекати на переправу змотаного боями суперника, який втратив більше половини війська та 60% командного складу. А водночас послати невеликий загін для підкорення фактично беззбройної Москви. Російський літописець твердить: “Ягайло Ольгердович та вся потуга йога почули, що в великого князя з Мамаєм битва була і князь великий переміг, а Мамай, будучи переможеним, побіг, тоді Литва з Ягайло побігли назад з великою швидкістю, не будучи ніким переслідуваними”. З якого б то дива? Ягайло, дійсно, “швидко побіг”, але не злякавшись Дмитра, а дізнавшись, що Кейстут вирішив змінити владу в великому князівстві. Рятуючи трон, Ягайло лишає дядька життя а брата в других Вітовта запроторює до в’язниці. Та це вже інша історія.

Мамай, що втік з поля бою, гине в Кафі від рук генуезців. Певно, пояснення зроблені в Криму Дмитровими супутниками, були вельми переконливими. Тохтамиш вступає до Сараю і тим закінчує об’єднання джучиєвого улусу під власною орудою. За зміну орієнтації він віддає італійцям Готію – прибережну смугу від Судака до Балаклави. Плата мінімальна – вказані терени належали не Орді, а її васалу – князівству Феодоро, яке делегувало на битву караїмів.

Взагалі, говорячи про куликівську битву, полюбляють цитувати один з двох творів – або складене в стінах Свято – Троїцького монастиря вищезгадане “Сказання про мамаєве побоїще” або “Задонщину”, написану, як вважають, Софонієм з Брянська. Правдивість першого заперечувалась вже Костомаровим (Втім не треба бути визначним істориком, щоб засумніватись в існуванні татарського богатиря 5 саженів заввишки та трьох – завширшки)… Рецепт складання другого – береться “Слово про полк Ігорів”, вибираються всі словославлення, в відповідних місцях імена замінюються на Дмитра Івановича та Володимира Андрійовича Серпуховського і все це приправляється кількома реченнями в дусі п’яних мисливських оповідок. Але. є ще одне джерело, котре воліють не помічати – московський літописний звід 1408 року. Ніякого особливого значення Куликівській битві в ньому не надається. “Бысть…брань крепка зело и сеча зла” І все. Сучасний російський історик Скринніков намагається пояснити таку неповагу до “видатної події” написанням літопису в оточенні Кипріана, не прихильного до Дмитра. (Між іншим, історія розладу між ними в “Сказанні…” не просто замовчується, а перекручується з точністю до навпаки…) Натомість в зводі дуже велике значення надається походу на Москву Тохтамиша в 1382 році. Автор нагадує, що Мамай – не “цар” Орди. Дмитро, “слыша что сам царь идет на него всей силою своею, не ста на бой, ни противу его поднял руси…но поеха в свой град на Кострому”.

Отже, похід Тохтамиша на Москву. Російські історики дофантазувались до інтерпретації його як помсти за куликівську поразку. З викладеного зрозуміла безглуздість подібного пояснення. Гумільов схильний бачити в поході на Москву суздальську інтригу проти великого князя і Рязані. Ця гіпотеза виглядає більш логічною. Але й вона не пояснює чому в володіннях Дмитра постраждала, власне, лише Москва. Місто, в якому не було ні князя, ні його дружини, ні митрополита (Кипріан на той час вже помирився з Дмитром). Були лише міщани, очолювані сином Полоцького Остеєм. Навіть Гумільов згоден, що покарані москвичі, власне, за п’яний кураж. “Конкретно – за базар отвечать надо.” Тохтамиш забороняє своїм воїнам турбувати Твер, що погоджується з “каральною” гіпотезою, але пустошить землі Рязані, що їй зовсім не відповідає. Рязані взагалі щастить як тій невістці – то Москва б’є, то – Орда, то на рязанській землі між собою стосунки з’ясовують. І цього разу після Тохтамиша Дмитро її добряче сплюндрував. Куликівське поле, між іншим, теж за одними картами – на межі Орди і рязанщини, за іншими – і зовсім на теренах князівства. Далі історики дивують ще більше. Виявляється, Тохтамиш уникає сутички з Дмитром і швидко повертається додому. Після чого великий князь Московський погоджується на фантастичну суму “штрафу” в 8000 рублів, обіцяє не затримувати виплати значно збільшеного ординського виходу і посилає до Сараю в якості застави вірності сина Василя. Втім, останній факт викликає певні сумніви. Разом з Василем Дмитровичем в заручники був взятий його суздальський родич і тезка Василь Борисович. Вважається що син Донського втік в 1385 році спершу до Молдавії, а потім – Литви. І що? Як відреагував хан на, власне, порушення васального зобов’язання? Аж ніяк. При тому що реакція на аналогічну спробу суздальця була більш ніж жорсткою. Ступінь довіри Тохтамиша до Дмитра просто вражає. Вірогідно, поїздка до Орди Василя Московського мала не примусовий, а добровільний характер. Можливо, дійсно правий Бушков, котрий вважає, що мета походу – придушення антикнязівського повстання в Москві. (Звичайно, гіпотезу про ідентичність особи Дмитра і Тохтамиша слід лишити на сумлінні відомого автора бестселерів). От за цю послугу Тохтамиш міг призначити добрячу ціну. А на зворотному шляху і Рязань за симпатії до Мамая покарати. Що ж стосується літопису 1408 року, то Кипріан і сам від подій в Твері переховувався, так що така правда і для нього була неприйнятною.

Як би там не було – помста за поразку, суздальська інтрига, придушення повстання, чи ще якась невідома причина, немає жодних причин вважати, що в відносинах Північ – Степ стався якийсь злам. І до того і після сутички, в яких верх брала то одна, то інша сторона, перемішувались з періодами відносно мирного співжиття. І до того і після право хана, як верховного сюзерена, ніким не заперечувалось. Улюблена істориками фраза з заповіту Донського: “А переменит Бог Орду, дети мои не будут давать выхода в Орду, и который сын мой возьмет дань на своем уделе, то тому и есть” – беззуба маніловщина. “Якщо колись, можливо, Бог дасть…” Лише фантазер може вбачати в цьому шамкотінні величне: “Борітеся – поборете, вам Бог помагає…” Ті ж історики полюбляють згадувати, що Дмитро передав велике княжіння синові Василеві як “свою отчину”, забуваючи вказати, що затверджував це рішення Тохтамиш. (Не ставлячи претенденту в провину втечу чотирирічної давнини). Ще показовіші в цьому відношенні події, що відбувались після смерті Василя Дмитровича. Бажання небіжчика лишити великокняжий престол синові Василеві не сподобалось дядькові останнього Юрію. Вирішення суперечки було перенесене в Орду з умовою: “Кого цар (хан) пожалує, той буде Великий князь Володимирський”. Юрій Дмитрович, який опирався на старі традиції, не сумнівався в власному праві. Та все було вирішене після показової заяви ханові московських дипломатів: “Князь Юрій шукає великого князівства по заповіту батька свого, а князь Василь – по твоїй милості”.

Для розуміння подальшого – кілька слів про події в Литві. Вітовт з під варти втік і почав боротьбу за великокняжий трон. Ягайло, що почував себе невпевнено, одружившись на Ядвізі та заключивши Кревську унію, став засновником польської королівської династії Ягеллонів. Литва, яка формально підлягала йому, фактично втрапляє під владу Вітовта – одного з найталановитіших керівників в своїй історії.

Куликівська битва дійсно стала важливою віхою в історії Московської держави. Але не символом боротьби з кочовим Сходом, а символом категоричної відмови від будь-якого компромісу з на той час переважно католицьким (але не лише!) Заходом. Звичайно, це не означає, що курс на протистояння з Європою однозначно був визначений з 1380 року. Весь термін владарювання Василя Дмитровича – час протистояння західних і східних впливів в Москві. Одруження князя на Софії Вітовтовні і митрополитство Кипріана та його наступника Фотія були тими факторами, які сприяли європеїзації Московії. По смерті Радонежського противна сторона не могла виставити фігури такого ж масштабу. Візантія була налаштована на християнське порозуміння. Певні зміни відбулись і в Орді. Чергова спроба Тохтамиша скорегувати південний кордон своїх володінь виявилась невдалою, а відповідь Тимура більш ніж переконливою. Залізний Кульгавець приводить до влади Темир – Кутлуя. Василь, який опирався на міць тестя та не відчував себе чим – небудь зобов’язаним новому хану, припиняє виплату ординської данини. В згаданому раніше листі 1408 року Едигей говорить про це: “Як цар Темир – Кутлуй сів на царство, а ти улусові своєму володарем став, з того часу у царя в Орді не був, царя в очі не бачив і князів його, ні бояр своїх, ні іншого кого не присилав, ні сина, ні брата ні з яким словом. А потім Шадібек вісім років царював, і в нього ти теж не був і нікого не присилав, і Шадібекове царство теж проминуло. А тепер Булат – Салтан сів на царство і вже третій рік царює…Було б добре, аби данина була повернена по старині і по правді.” Під дією аргументу сили виплата данини була відновлена, але балансування між Європою і Сходом продовжилось. Весь період владарювання тестя в Литві і зятя в Московії характеризується збирання колишньої Русі навколо двох центрів – Москви та Вільни з явною перевагою на боці останньої. Та, на відміну від Василя, Вітовт не мав гідних наслідувачів По смерті обох Москва кінцево повертається на Схід і починає боротьбу з Литвою за слов’янські землі. Політично це підкріплювалось тією підтримкою, яку суперникам Василя Васильовича надавали на заході. Не на користь Литви було й становище релігійне. На відміну від Московії вона довгий час була віротерпимою. Але з часом Вітовт пішов шляхом батьківщини свого зятя, обравши привілейовану конфесію – католицтво. Не міг покращити становище і восьмий Ферраро – Флорентійський собор. Унія, до якої візантійці вдались в намаганні порятуватись від турків, і за якою вони визнали ” – примат папи, “філіокле”, вчення про чистилище. (“…усе, що Католицька й Апостольська Церква нашого Господа Ісуса Христа в Старім Римі визнає і вчить, це визнаю також і я…”, Йосип Другий, патріарх Константинопольський) – не мала жодних шансів на успіх в Москві. До того ж, не врятувала вона і Константинополь, який через десяток років пав перед турками “Яко розрішен бисть Сотона от темніци своей”, тобто, випущений в світ – так пізніше прокоментував ці події Курбський.

Данилевський в своїй книзі “Россия и Европа” твердив, що всі війни між європейськими країнами виглядають як “внутрішні”, а участь Росії в будь-якій з них – як втручання стороннього. Продовжуючи цю думку, можна відзначити, що в степових міжусобицях Московія приймала участь як “своя”.

Позначки: , , , , , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s


%d блогерам подобається це: