Розстріляне українське відродження: повернення пам”яті – Павло Филипович (реферат з історії України, української літератури)

by

Текст взято звідси

d0bfd0b0d0b2d0bbd0be-d184d0b8d0bbd0b8d0bfd0bed0b2d0b8d1871Український Ренесанс початку XX сторіччя, який почав було відроджувати справжнє українство майже в усьому, отримавши значний резонанс і активну підтримку в середовищі суспільства, грубо й цинічно знищила большевицько-імперська диктатура, кинувши за ґрати сотні кращих представників – патріотів України, що відстоювали національну гідність українського народу, а згодом і знищивши їх фізично. Серед них був і Павло Филипович – чудовий учений, поет-неокласик, перекладач і критик.Павло Петрович Филипович народився 2 вересня 1891 року в селі Кайтанівці, Звенигородського повіту в сім’ї священика. Навчався в Колегії Павла Галагана разом зі своїми друзями й майбутніми поетами Михайлом Драй-Хмарою та Володимиром Отроковським, в одній з найкращих тоді українських шкіл. Після закінчення Колегії навчається в Київському університеті спочатку на правничому факультеті, а вже через рік переходить на історико-філологічний, де вивчає слов’яно-російську філологію.

Розпочинав писати вірші російською мовою. Вже своїми першими поетичними творами привернув увагу критиків, друкуючись з 1910 року в російських журналах “Вестник Европы”, “Заветы”, “Жатва”, в київському ілюстрованому виданні “Куранты” під псевдонімом Павел Зорев. У 1915 р. закінчив повний курс університетських наук. Як професорський стипендіат підготував наукову працю про творчість російського поета Євгена Баратинського, яка була надрукована в тому ж 1915 р.

Згодом працював приват-доцентом у Київському університеті, а після реорганізації університетів новою большевицькою владою в 1920 р. – професором Київського інституту народної освіти. В цьому інституті також викладав український вчений та поет Микола Зеров, з яким П.Филипович познайомився, і те знайомство переросло незабаром у міцну дружбу. Вони тривалий час разом вели спецсемінар для студентів з історії української літератури.

За ці роки він друкує багато літературознавчих студій, редагує збірники “Шевченко і його доба”, пише вступні статті до видань творів Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся та Ольги Кобилянської. З 1919 року з’являються перші вірші, написані українською мовою, що виходять у журналі “Музагет”. За життя поета вийшли лише дві книжки поезій “Земля і вітер” (1922) та “Простір” (1925). У 1929 році видавництво “Культура” видало збірку літературознавчих студій Филиповича, присвячених творчості Івана Франка, Лесі Українки та Ольги Кобилянської. На жаль, це – єдина збірка, що вийшла за життя поета. Доля великої рукописної літературної спадщини поета досі невідома.

П.Филипович часто декламує свої вірші на творчих вечорах, обстоює разом з М.Зеровим, М.Драй-Хмарою та М.Могилянським орієнтацію неокласиків на систематичне і творче засвоєння культури минулих епох. У той же час він критикує символізм – модну течію початку XX ст., яка, на думку поета, одводить “поезію від реального буття”, позбавляє “її земних фарб і прикмет, без яких вона не може жити, бо абстрактність для поезії – смерть”. Але не відкидаючи повністю, він намагався поетику ситмволізму споріднити з новою поезією пролетарської літератури. Павло Филипович – чудовий сонетяр і разом з тим “поет-мислитель”, як оцінювали його сучасники. Йому притаманна глибинна філософська лірика. Вони були “гроном п’ятірним нездоланих співців” – так називав М.Драй-Хмара групу українських “неокласиків” – М.Рильського, М.Зерова, П.Филиповича, Освальда Бургардта і самого себе. П.Филипович придавав велику увагу любовній ліриці, створивши найкращі її зразки в українській поезії минулого сторіччя.

Поет багато перекладав переважно французьких майстрів поетичного слова, адже чудово володів французькою мовою. З російських поетів він найбільше любив перекладати О.Пушкіна та В.Брюсова, друкуючись у періодиці, головним чином у журналі “Життя і революція”.

Доля Павла Филиповича, як і інших поетів-побратимів, трагічна. В квітні 1935 р. заарештовано М.Зерова, у вересні – Драй-Хмару, а в серпні забирають і його. Навесні 1936 р. поета засуджують на десять років позбавлення волі і етапують на сумнозвісні Соловки. Там він працював переважно фізично, але деякий час пробув бібліотекарем у табірній бібліотеці. Є дані, що П.Филипович помер 3 листопада 1937 р. А проте, можливо, він ще був живий до 1940 р., коли групі засуджених винесли вирок удруге, а потім розстріляли.

Надії мрійні і смутне квиління //Загублено у передранній млі, //А гострозоре мужнє покоління //Уже росте на молодій землі… Поет загинув, ні на мить не втрачаючи оптимізму. Універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише в міру таланту геній Павла Филиповича нам ще як слід відкривати. В цьому напрямкові вже дещо зроблено. Так, вийшли посмертні збірки поезій поета, збірки літературознавчих студій, як за кордоном, так і в незалежній Україні, періодично присвячуються різноманітні статті, що висвітлюють багатогранну творчість Филиповича. Відтепер – інша пора, і маємо тверду надію, що творча спадщина Майстра ще побачить потужний вихід у світ.

Позначки: , , ,

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s


%d блогерам подобається це: